<< Главная страница

Казка про калинову сопIлку



Категории Оксана Забужко ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Вона вродилася з мiсяцем на лобi. Так ïй потiм розказувала мати, як запам'ятала собi з першоï хвилi, з першого крику викинутоï над собою аж пiд сволок чиïмись мiцними руками дитини, на яку дивилася знизу вгору, нездужаючи склiпувати слiз, — на трохи зависокому як для дiвчинки, опукло-буцатенькому лобику виразно темнiв збоку невеличкий багряний серпик, наче мiсяць — недобiр. Тiльки мати вперто казала — молодик, доки сама в це не повiрила: вiдомо ж бо, що молодик — то на долю, а недобiр — тим вiн i недобiр, що наводить на лихi сни, i в той бiк лiпше думок не пускати, тим бiльше, що з часом значне мiсце поросло волосом, густа його шапка насунулася нижче, скрадаючи недiвоцький розгiн чола, присталий хiба якому лаврському ченцевi, i нiхто вже, хоч би й хтiв, не потрапив би дiбрати, куди саме скеровано мiсячнi роги, — тiльки змиваючи дiвчинцi голову можна було налапати виступаючий пiд пальцями пружок, на якому порiст виганявсь особливо буйний, чорний як смола i жорсткий як дрiт, ще й такий соромiтно-кучерявий, мов, прости Боже, не на головi, а на грiшному тiлi, де ще дитинi й не засiвалося, i часами материнськi пальцi на тiм пружковi на мить затерпали — пiд голкою згадки, як нишком хрестилася й вiдпльовувалася на вид мiсячного знаку баба-пупорiзка, добачивши в ньому бусурменське тавро або, не при образах святих згадуючи, й слiд вiдомо — чийого кiгтя, що на одне виходить: хто ж не знає, кому вклоняється бусурменська вiра! — i тiльки перегодом злагiднiла, впевнившись, що дитя, нiвроку, в добру пору мовивши, вдалося спокiйне, некрикливе, якими зроду ж планитуватi не бувають, а про пiдмiнчат, котрих чортицi навзамiн людських дiтей до колисок пiдкидають, що баба одвернеться (а вона, либонь, таки одвернулась була, чула за собою грiх!), то й казати годi — тi взагалi цiлий час верещать мов попеченi, так що знак вочевидь потребував iншого витлумачення, — як усi правдивi, не-од-людей посланi знаки, хоч наяву, хоч у снi, вiн промовляв якоюсь своєю мовою, владною й темною, до котроï простому чоловiковi зась, i коли щось такого неждано-негадано тебе спостигає, то не так уже й багато маєш до вибору — або бiгти по розум до ворожки (та тiльки ж чужим розумом не згуртом розживешся, i чи раз бувало, що надмiру цiкавi собi такою дорогою лиш зайву халепу напитували, що й не знали, як збутися...), — або ж, або, звiсна рiч, молитися Богу й чекати, покiль та сила, що була тобi про себе по-своєму прозвiстила, зволив нарештi оприявнитися сама. От мати й чекала — плекаючи потай гадку, чи не судилось, був а, ïï первiсточцi князiвство або й королiвство, бо чий же не простого мужика ïй наречено тим мiсяцем, таку — бо долю навряд чи варт було б зумисне виписувати немовлятi на лобi, — за всiм тим твердла в нiй повiльна, необорна, уже мовби аж i власною силою наладована певнiсть, наче обрано ïï дитину на придiл незвичайний, про який людським дiтям i не мрiяти — хiба вислухати з казок, переказуваних споконвiку вiд баби до внуки. Зимовими вечорами мати говорила про дiвчину — золото-волоску, яку князенко пiдгледiв у березi, коли купалася, а потiм посватав, про Ганну — панну. Печiя точила роками Марiïне серце, перетворюючи його на ятрючу, навiть i сном непогасиму пустку. За свого Василя Марiя вiддалася — з досади, чисто з серця i нi з чого бiльш, просто, отак як стояла, впалила була своєму батьковi межи очi, коли свати обтрушували в сiнях перший снiг, — зима того року впала рання, акурат на Покрову, гулко, весело й страшно бухали в долiвку, пiд збуджений гук голосiв, новопiдкутi чоловiчi чоботи, i на звук цiєï особливоï, ох як же пам'ятноï ïй шамотнi цим разом пекучо-стисло всерединi, та так уже довiку й не розтискало, бо, замiсть сльозами прорвати, з Марiï вихопилося, з самого глибу ïï на батька тяжкоï кривди, як пужалном навiдлi ляснуло: Що, й за цього не вiддасте? — це вона вперше до нього обiзвалася звiдтодi, як тим, минулим сватам, жданим i обмареним. I так вийшло само собою, що друта з черги дочка — нiби Марiï на роду було написано приводити самих дiвчат, нiби янгол злiва чи справа недремно пильнував над ïхньою з Василем шлюбною постелею, щоб не заклюнувсь хлопець, яким Марiïн батько мiг би повернутися до неï вже на стало, не заспиш, — друга, мiзиночка Оленка, вже нiяким свiтилом небесним не одзначена, та й кволенька змалку, i плаксунка, вiдай, через те ж таки, — поганенька дитина, думалося часами Марiï з жалем трохи матiрнiм, а трохи, хай Бог простить, i враженоï гординi, надто як порiвнювала ïï до старшоï, котра ледь не з колиски показувала на красуню, i такою й зробилася вельми хутко, — та друга дочка була вже татова — все одно що кинута Василевi на вiдчiпного. Вiн i панькався з нею понад мiру, гейби з хлопцем, якби такого мав, — навiть i в поле брав iз собою, сам набиваючи ïй куклу жованим хлiбом, нiби власною слиною прагнув перелляти в дитину всю свою снагу, надолуживши вiд роду ïй недодане, i Марiю, варт було тiй, скажiмо, пацнути малу по невчасно простягненiй до страви руцi, обтинав з мiсця становчо, аж вона справдi на мить зникла: Не займай дитини, хай розвивається! — нездужаючи, Оленка заводила серед ночi жалiбний нявкiт, не вимогливий, як звичайно в дiтей, коли ïм щось дошкуляє, а по-дорослому нескiнченно тужно квильний, як осiння сльота, вiд чого Марiю достоту казило, наче той плач виказував якусь безпросвiтню правду про ïï життя, в якiй вона й собi самiй би повiк не призналася, — а не зацiпить тобi вже раз, чумо бенерська! — тодi вставав Василь, мовчки брав малу на руки й, либонь соромлячись такого немужського дiла, виносив надвiр, де й приколихував, поки в хатi знов западало в сон, — одного разу старша обудилася на його голос пiд вiкном: сидячи з Оленкою на призьбi, батько спiвав — стишеним, але чистим, i якимсь по-чужому молодим, текучим, як кринична вода, тенором, мовби справдi незнайомий парубок звiряв поночi гаю-зелен-розмаю, бо не мав кому iншому, свою журу: любив дiвчину пiвтора року, поки не дiзнались вороги збоку, — в хатi стояв угрiтий, масний сопух, стояла тьма, тiльки де-де проблискувало мiж вiконниць тонке мiсячне лезо, зрiдка постогнувала крiзь сон у подушки Марiя, а пiд вiкном сповiдався самотнiй голос — як покутня душа: дiвчинка лежала зцiпенiвши, нiби пiдслухала про батька щось соромiтне, вiд чого брав до слiз живий, гарячий жаль, але водночас прокидалась i росла й якась iнша, жорстокiша ураза — той голос звертався не до неï, той, уже наче й не батькiв, такий недосяжний у своєму високому чоловiчому смутку голос взагалi не знав, що вона є на свiтi, i якби вона не була замала для розумiння того, що вiдчувала, то могла б тодi з мiсця сказати собi в духовi, заплющивши очi: хочу бути тою дiвчиною з пiснi — хочу, щоб то мене так любили, коли виросту!... Натомiсть — тим бiльше, що чекати, аж виростеш, було достолиха довго, — вона вранцi ж таки, iз якогось геть-то ледацюго приводу, вiдлупцювала Оленку, — мала люто ревiла, розвезькуючи шмарклi по щоках, Ганнуся дiстала вiд роздратованоï цим видовиськом матерi добрячоï, хоч, може, й не конче щироï хльости й ходила надусана, з палаючою попою й гострим вiдчуттям невдоволення: вийшло щось геть не те, чого праглося, а чого праглося — вона й сама до пуття не знала. Власне, вони двi й так незгурт мiж собою любилися, i що бiльшi пiдростали, то дужче давалося взнаки закладене мiж них потаємне нап'яття. Батько, траплялось, поводився дивно, нiби чувся винуватим i хотiв якось свою вину направити, — раз, примiром, привiз Ганнусi з ярмарку шовкових бинд, червоних i синiх, як справжнiй дiвцi, а Оленцi тiльки горiхiв i родзинок, з'ïв — ото й усiєï слави, — Ганнуся, сама собi щасливо очужiла, вже й не Ганнуся, а зовсiм Ганна — панна, тримала делiкатний згорточок у пеленi, наче живу iстоту, i всерединi ïй також ворушився невидимий згорточок, теплий i лоскотний. Того дня якось довго не облягалися спати, в хатi пахло пирогами, i вишнiвкою, i хмiльними вишнями, всипаними з бутля, шумувало осiдаючою курявою метушнi й не вистиглим збудженням дорослих, i вона, як узяла собi змалечку за звичку, понесла свою радiсть, завелику, щоб змiститися в хатi, надвiр — до мiсяця. Мiсяць стояв уже високо, свiтив на повну силу недужним горючим срiблом у синцюватих протiнях улоговин i, своïм звичаєм, мовчав ïй просто в лице так, нiби обiцяв колись заговорити, — дiвчинцi перехопило дух, мов вибило, як iз переповненого бутля, корок: якась сила леготом iшла вiд землi, iнша вступала в тiло й текла по ньому вгору, пiднiмаючи волосся, i здавалося, ще мить — i вона знесеться в повiтря й попливе, як бувало в снах, над залитими мiсяцем садами, — од повiтки оддiлилася бриласта тiнь i посунула до неï: батько, втямила вона, разом спускаючись духом, мов ухнувши вдiл, тiльки золотi мурашки побiгли по тiлу, — ти чого тут стоïш, спитав Василь, — тату, вихопилося з неï, аж вiн зашпортнувся, мов об вiщось перечепившись, — тату, що то таке на мiсяцi темнiється?... А, — сказав Василь, — то брат брата пiдняв на вила, два брати було, Каïн i Авель, от Бог ïх i поставив угорi над землею, щоб люди бачили й не забували грiха, а ти йди спати. I сiпнуся пильнiше придивилася темнавим патьокам на срiбному мiсячному модi — й справдi вгледiла двi невеличкi, мов далеко серед поля, людськi постатi, одна трохи над другою, обидвi якось чудно розчепiренi, i мiж ними навскоси, тонким просмужком — рiвчак, а чи жолобок, — акурат тому горiшньому на рiвнi грудей... А чому вiн його пiдняв на вила, спитала iде вона, хоч насправдi ïй хотiлося спитати дещо iнше — а саме, як може Бог вiчно тримати ïх там, на мiсяцi, надто того, на вилах, — чи ж йому не болить? Чому ïх не розрiзнено — от яке питання ïй невиразно дошкуляло: якщо ïх виставлено там на кару, то чому обох скарано однаково?... Йди спати, кинув Василь, хрипко й суворо, як до дорослоï, i вона зрозумiла — радше чуттям, нiж дитячою тямою, — що вiн не має ïй бiльше чого сказати. Десь пiд ту пору вона саме почала гарнiшати, i то якось стрiмголов, — завчасу, шелестiло помiж себе жiноцтво, осудливо бгаючи губи (якщо тiльки не траплялась серед гурту яка щира молодиця — вдарити руками в поли: та чи не тю на вас, баби, чого се ви розкаркались, як гайворони на снiг, завидки беруть на людськi дiти, що своï невдатнi?!), — наче з дня на день працював над нею невидимий маляр — рiзьбяр: почорнiли й взялися саєтовим полиском брови, станула з лиця, як снiг по веснi, дiтвацька пухнявiсть — прорисувався чисто тобi парсунний лик, хоч на талярах карбуй, — змiнилась постава, i хода зробилась плавкою, нiби дiвчинка несла наперед себе не дедалi визивнiше напинаючi сорочку груденята, а кошiлку дорогих писанок на продаж, — i смолисто-кучеряве пасмо мiсячноï познаки, зухвало вибиваючись з-пiд червоноï бинди (жидiвський чупер! — дражнилася Оленка), виглядало на остаточний розчерк майстрового пензля — як пiдпис пiд картиною... Вже й парубки починали поцокувати язиками ïй услiд — це ж кому така ростеш? — а в Марiï, враз iз гордiстю, потроху озивалася й прибувала якась непевна тривога, нiби на мiсцi домашнього хову квiтки, яку сама садила, перло з-пiд землi в стовбур небачене заморське дерево, од котрого хтозна, якого плоду й чекати. Вона здогадувалася, що й сни цiй дитинi якiсь чуднi, бо вставала Ганнуся з ночi з химерним, непритомним усмiхом, який носила вiдтак на лицi неприкритим аж до полудня, i куди не йшла з ним, усi голови поверталися в ïï бiк, як соняшники за сонцем, усi погляди тяглися спочити на ïï личку, мов кожного наглило тут — таки притьмом дiзнатися, що ж то такого незвичайного це дiвча в собi носить, — i так, доки в них не спинилася переночувати баба — прочанка, що йшла до Києва, — хоч Бог ïï зна, куди вона там направду йшла, сама як палець, i чого прибилася акурат до ïхньоï хати, геть нiчим серед вулицi не примiтноï, але вступила так упевнено, нiби ïï тут давно виглядали, — мовчкувата, аж лячно було трохи, вся в чорному, глипнула з лави на Ганнусю, що саме внесла води й заходилася топити пiч, i спитала, нi сiло нi впало. Пiдеш зi мною до монастиря, дiвчино? — Та куди там ïй, панiматко, на прощу ходити, хай-но пiдросте ще, обiзвалась Марiя дивно знесмiлено, чогось нiтячись цiєï баби з глибоко запалими, наче вуглиною обведеними, наче мало ïм було власноï колодязноï чорноти, очима, — а я й не кажу — на прощу, прогнула та, як у дзвiн ударила, i Марiï запаморочилося в головi — здалося, нiби прочанка побiльшала зростом, аж пiд образи сягаючи головою, — я кажу — до монастиря, вашiй дочцi, жiнко добра, в черницi треба, бо не вам нею тiшитись! — Марiя стенула плечима, намагаючись прогнати раптовий холод пiд ложечкою, а вголос сказала примирливо: вже ж, звiсне дiло, дочки — чужа радiсть, — i додала нащось, може, несамохiть прагнучи одвести якесь лиховiсне пророцтво, сiкачем занесене над старшою: а в мене ïх двi! — прочанка помовчала, наче даючи Марiï час збагнути безглуздя такоï заяви й почервонiти, i Марiя таки й почервонiла, як слухняна школярка, i сама на себе за те розсердилась, i тодi прочанка сказала несподiвано лагiдно, мов янгол спустився над хатою: меншою не маєте чого журитися, жiнко, меншу й без вас доглянуть, кому належиться, а цю Бог надiлив силою, з якоï велика спокуса може постати, не по тiлу, а по духу, тож дайте ïï в черницi, добре вам раджу, — я не хочу в черницi, тiточко, — зненацька подала вiд печi голос Ганнуся, i Марiю вдруге пойняло запамороченням: у червонястому вiдсвiтi печi, де вже гоготав огонь, доччинi очi горiли, як двi жарини, лице пашiло темно-вишневим рум'янцем, стьожка зсунулася з голови, й кучеряве пасмо в'юнилося вдiл по скронi, як начорно запечена кривава цiвка: гарна була, хоч уклякай, але якось несвiтськi, мов не ïï дитина, мов ота сила, щойно згадана непевною прочанкою, зараз-таки й очутилася — i ринулася одмiняти дiвчину на свiй лад, — я не тiточка, я панiматка, — стиха поправила гостя: в голосi ïй пробився динний, ласкавий смуток, як то часом буває в старих, що всього на вiку набачилися й сповна знають марноту людських зусиль, — не хоч, то не йди, нiхто тебе, хлоню, не силує, от тiльки чим станеш боронитися, коли питиме з твоєï криницi хто захоче, а ти про те й не знатимеш, — це ви проти чого кажете, паньма- тусю, — стрепенулась Марiя, скидаючи з себе оте хвилинне, мов наслано, зацiпенiння, готова леда хвилю кинутись затуляти собою свою дитину, наколи б тiй що загрожувало, але подорожанка лиш головою похитала: що мала вам казати, жiнко добра, то вже сказала-м, а вдiяти нiчого не вдiю, не моя на те воля, хiба так, марничку, на вiддяку за наш хлiб — сiль, — i звернулася до Ганнусi: а подай-но менi, доцю, коли ласка твоя, води напитися, та гляди не розхлюпай, — Ганнуся, чемна дитина, послушно зачерпнула з вiдра й пiднесла ïй кухлика, — з видимим, проте, острахом, i, здається, навiть стиха зойкнула, коли ïхнi руки зустрiлися, — а наступноï митi зойкнули вже всi три в голос: затремтiвши не то руками, а мовби цiлим тiлом нараз, прочанка впустила кухля — брязнуло, покотилося, глухо стукнувши об нiжку стола, а на долiвцi спахнуло гранатово, мiнячись проти вогню, i Марiя, котрiй утретє схитнулось i попливло все довкола, ладна була заприсягтися, що то не вода розiллялася, а вино, i що на стирцi, яку Ганнуся викручувала, у змиг ока шпарко, мов вивiрка, звинувшись усе прибрати (кукiбна дiвонька, похвалила баба, переношуючись за свою незручнiсть), виразно знати було плями темнi, наче гетьманський кармазин, — виновi, самiй же Ганнусi вони здалися на дотик липкими й гарячими, i вона похопилася жбурнути шматину в пiч, прикривши заслiнкою, — а коли встала вранцi (прочанки не було вже: пiшла, ще й на свiт не благословлялося), то вгледiла пiд собою постiль — у таких самих червоних плямах: от ти вже й дiвка, — сказала ïй мати, й собi нiяковiючи й тим побiльшуючи дочцi заразом i гордостi, й сорому, — от i до тебе, бач, гостi, — в духовi розсудивши, з полегкiстю, що, вiдай, таки на добро приходила прочанка, котра, либонь, зовсiм i не прочанка була, — i от звiдтодi нiколи вже не було в Ганнусi того з ночi винесеного чудного усмiху, на який усi ззиралися, — такого, нiби переповняло ïï свiтлом через край якесь потайне знаття, котрим знала тiльки тiшитись, а боятись його не знала, — щез той усмiх, мов водою змило. Позвичайнiшала дiвчина — бiльше стала на людськi дiти подобати, менше чужi очi зривати, ну то й люди зробились до неï зичливiшi... I вже Марiю норовили перепинити на кладцi чи коло криницi здалека заведеною мовою матерi доростаючих синiв, — коли вперше таке трапилося, вона замалим не пирхнула тiй шерепуватiй Максимисi у вiчi, але, яко жiнка звичайна, стрималась, що зуби зцiпила, до живого дiткнута тим, що кожна Ґлемезда смiє рiвняти себе до ïï Ганнусi: хороша дiвчина то хороша, та не про вас же, мугиряки! — думка, що Ганнуся може з часом вiддатися за якого-небудь собi простого сусiдського парубка, вжалила ïï таким воднораз вибухлим багаторiчним жалем на власний змарнований вiк, що й жити вiдхотiлося — хоч одразу на лаву кладися!... Василевi, коли, негучно кахикнувши: привернути увагу, — став оповiдати, як до нього — i до нього теж! — припитався був хвалити Ганнусю неабихто — сам Маркiян iз хутора, а хутiр же то, хутiр — як крашанка Великодня, аж смiється здалеку! — Марiя змовчала єдино тому, що ïï душила пiд ту хвилю, загрожуючи от-от прорватися риданням, раптова, гостра вiдраза до чоловiка — до його лагiдного (що здавалося вкрадливим) покахикування, до звуку, з яким пошкрябував зозулясту, вже де-де побиту сивиною (як це вона ранiше не завважила?) щетину на пiдборiддi, до вицвiлих кострубатих брiв iз кiлькома особливо твердими, схожими на штурпаки недоскубаного курячого пiр'я, волосками, до червонястого плетива жилок на крилах носа, що вiдтак починав потворно нагадувати невеличку влежану антонiвку, — i знов, як замолоду, щойно по шлюбi, прикро вiдчула дух його поту, що тодi вiдгонив був ïй гнилою цибулею i тiльки з роками якось нiби затерся: призвичаïлась, — Господи, завило в душi вовком, Господи, за що менi се дав? — вона вiдвернулася, торкнула палi, ця ми сухi очi i, виждавши, щоб трохи вiдлягло й не пiзнати було з голосу, сказала — як скибу одвалила: свашкуй, чоловiче, коло своєï дочки, а моïй дай спокiй, — отак уперше було промовлено мiж ними те, що згодом, уже як дiвчата повиростали, вщепилося бо знає звiдкiль у вуличну про них гутiрку навiк — нi вiдшкребти, нi вiдмазати: дiдова дочка й бабина дочка. От вам i всенький жiноцький вiк — не встигаєш оханутися, аж уже й дочка на виданнi, а ти вже — бабою, дарма що й тобi брови ще не злиняли, — гов, люди, а де ж моє життя, в яку ополонку провалилося за щоденним поранням — шпортанням, хата-поле-город-кури-гуси-свинi корови, дитячi хвороби, ниючi надвечiр крижi, й не згадати, коли востаннє на небо дивилася?... — Мовчи, бабо, знай мовчи, менше грiха буде... Зате попереду — попереду в уявi стелилася горобiжна, мов по променю, сонячна стежка, аж у головi лоскотно паморочилося, як того вечора при химернiй подорожанцi, — по тiй стежцi ступала Ганнуся, й цiлий свiт зглядався на ïï вроду й княжу поставу, а хто ж то там такий притулився ззаду? — ба, чи не знаєте, та то ж ïï мати, — авжеж, статечно киває Марiя, також уся в срiблi злотi, павою випливаючи наперед, — далi все бралося мерехким веселковим туманом, i Марiя знов кидалася до роботи рвучко, мов до танцю — мов пригравали ïй на втiху невидимi музики, i тiльки тим знаттям, що не за горами вже — от ще трошечки, ще кришечку потерпiти, казав Бог дати, лиш треба ждати, — таке несамовите ïï дитинi щастя, якого й помислити годi, — й можна було витримувати рiк за роком, то й не диво, що всякий — будь доторк iз зовнi, всяке людське втручання в те, чим єдино й живила свою вiчно голодну душу, дозоляло ïй незгiрш, нiж Василевi нiчнi домагання, коли йому хотiлося ïï, а ïй хотiлося — спати, спати, й нiчого бiльш, i вона спросоння хвицалася, як необ'ïжджена лошиця. Натомiсть страх, що то в нiй закрадався, походив не од людей, анi вже напевно не од того, як Ганнусю ними трактовано, а радше од вiдчуття, нiби за тим веселковим туманом, у якому досi тонула для неï доччина будучина, заноситься на якийсь рух, мiститься й лiпиться, аби невдовзi бути невiдворотно виставленим на стiл, ïжте-хоч-луснiть, — щось, геть вiдмiнне вiд усього, що вона в думцi годна собi намалювати, — бодай тим уже вiдмiнне, що справжнє, не намальоване, а вiдтак i невiдворотне, — прочанка стала першою такою вiсткою, а невдовзi й друга не забарилася: поïхали втрьох на роковий ярмарок у повiтове мiсто пшеницю продавати, саму Оленку покинувши на господарствi, i там, серед тлуму, Ганнуся зненацька стала як укопана, не зводячи очей iз чумацькоï валки, де просто з возiв точилася жвава торгiвля таранею й чабаком, — та що тобi Бог дав, поторсала Марiя дочку за плече, налякана ïï скрейдянiлим видом, — мамо, спитала Ганнуся хрипким, сливе басистим голосом, тощо там та панi сидить на тому возi? — яка панi, де? — а он-о, чи ж не бачите, — та нема там нiякоï панiï, схаменися, — на возi, на який показувала Ганнуся, порядкував, знай бiло скалячи до покупцiв зуби проти циганистоï засмаги, нестарий, i сам на циганського ведмедя подiбний, кремезний чумачина в розхристанiй чумарцi i, судячи з того, як веселився довкола натовп, якось дуже дотепно торгувався, i Марiï на мить тенькнуло було в грудях: вiн! — той, з ким колись давно мрiялося вiкувати в парi, тiльки на п'ятнадцять лiт старший! — але вже наступноï хвилi збагнула, що помилилася, — перевела дух, обтираючи хусткою пiт iз чола: яка ще панi, що ця дитина лепече? — та ондечки ж сидить, мамо, зараз коло того чоловiка, цiла в бiлому, i кибалка бiла, й жупан, якась сотничиха, коли не полковниця, — чи тобi пороблено, перехрестися та сплюнь, — мамо, таж сидить, кажу вам, от ходiмо ближче, самi в неï розпитайте, — порушена неясною тривогою, Марiя, таки спитала в когось — навмання, аби лише щось спитати, — iз якого села чумаки, з'ясувала, що з дальнього, i на тому й окошилося, i забулось би, якби за який час по роковiм ярмарку не вдерлася до них чутка, що акурат у тому селi, куди вертала з Криму валка, спахнула чума: громада захвилювалася, найбiльшi страхопуди зачали й собi смолити ворота, старi люди радили, наколи б пошесть рухалася в ïхнiй бiк, влаштувати в селi, давнiм звичаєм, оборини: щоб усi молодицi, скiльки ïх є, зiбралися вночi гуртом, впряглися в плуга й проклали довкруги села борозну, якоï, мовляв, жодна чума не переступить, аби тiльки нiхто з чоловiкiв ïх за тим дiлом не пiдгледiв, — а Марiя ходила мов сволоком привалена, вже не сумнiваючись, що тодi на ярмарку Ганнуся справдi бачила на возi з рибою не кого, як саму чуму, яку ще тодi можна було, коли б вона, Марiя, своïй дитинi належне прислухалась, вiдвернути — не пустивши валки додому, спаливши вози вкупi з цiлим скарбом, хоча, виправдовувала себе в духовi, хто б же то, за одним тiльки словом недорослого дiвчати, став пускати з димом пiврiчний заробок, що сорому б набралися, хоч iз ярмарку втiкай, а помогти таки не помоглося б, — Марiя важко зiтхала, встаючи перед пiвнями, коли сон найкрихкiший, бо душа найбiльше томиться грiхами, бити поклони до образiв, випрохуючи в Бога прощення, але насподi всiх ïï, хоч як гарячих, молитов насправдi чорним камiнчиком лежав один тiльки здушений крик, якого не важилась виштовхнути на голос: Ти, що над нами, — ощади мою дитину, скоро вже надiляєш ïï таким знаттям! — крик, у якому куди бiльше було вимоги, нiж смирення, тож темно-горiховi, мов засмаленi своïм вiчним надхмарним високогiр'ям, лики на образах зоставалися незворушними, Пречиста Дiва осудливо бгала крихiтнi зашпиленi вуста, й пломiнчик лампадки перед iконою скидався лиш од власного Марiïного подиху. Хоча, що правда, то правда, до ïхнього села чума, Богу дякувати, таки не дiйшла — обминула стороною. А за наступним разом ïï вже й не було при Ганнусi — сила дiвчини дедалi виходила на люди, й матiр невiдворотно затиралося кудись на зади: Марiя годувала в дворi кури, цiпоньки, цiп-цiп-цiп-цiп, коли примчала захекавшись зграйка дiтлашнi: тiтко, тiтко, коло Маркiянового хутора криницю викопали, ваша Ганнуся показала! — доти в селi не було свого копача на криницi, громада наймала аж у третьому, — приходив звiдтам сухий як хорт, пожований лицем дядько, кiлька день не ïвши стоконився по окрузi з патичком у руках, доки всi дiти, й Оленка з ними, не починали й собi розгулювати з патичками, i тiльки як уже вказував мiсце, i самого вiдтак спускали в кадубi у наготовану яму, де до води зоставалось хiба на штих, аби ïï випустив, — тодi, нагорi, вперше випивав чарку й брався до страви: вже ж, криниця — дiло поважне, навiть кому вода до рук iде, мусить хiба ж так чисто коло себе дбати, щоб не вiдсахнулася, а тут, на тобi! — отак спроста, звичайненько, мов на добридень балачка, взяло дiвча та й спиталося в Маркiянихи: а нащо вам копанка, тiтко, у вас же отам за тополями джерело — на пiвтора чоловiка вглиб?... — стали копати, i справдi виявилось — джерело, i вода достоту мов цiлюща, холодна, аж зуби ломить, та добренна, випив — наче на свiт народився, — гей, дiвонько, а коло мого обiйстя не поворожиш? — бовкнув хтось навмання, не iнакше як позавидiвши на Маркiянову фортуннiсть: що то, як кому Бог дає, то вже й обiруч! — а Ганнуся, горда, що ïï безмаль за дорослу почитують, i поворожила — пiшла й сказала: отут копайте, i так з'явилася в селi ще одна криниця, правда, отут припало не на заздрiсникiв двiр, а, мов навмисне щоб до решти сказити чоловiка, акурат через тин — у сусiда: Марiя з Василем дiстали з того всього грошей i гостинцiв, а Ганнуся, вряд iз глухою неприязню ще одноï людини (бо той бiдачисько, що сам навiв ïï на сусiдський двiр, всю вину за своï заведенi сподiвання поклав, як водиться, на неï ж таки), — гучну славу на цiлий повiт: поголоска, що в них об'явилася дiвчина, яка чує пiд землею воду, полетiла по всiх усюдах як вогонь по соломi, й тепер уже Ганнусю стали раз у раз прохати замiсть копачiв на дальшi села, i родина, нiвроку, трошки на тiм розжилася, Василь навiть гадав був прикупити ще одного коника, але Марiя наполягала на своєму — посаг треба Ганнусi справляти, королiвський має бути посаг, щоб нiхто потiм не смiв цвiкнути, що взяв ïï голу — босу, на те Марiя й сама ладна була з останнiх жил тягтися, це була мета, достатньо висока, аби по вiнця заповнити ïй життя, — Василь який час був вiдмовчувавсь, а годi поставив умову: посаг готується обом дiвчатам порiвну, i навiть це, мовляв, не конче чесно, бо меншiй вiн, може, й потрiбнiший буде, тодi як старша й сама собi за посаг стане, — це вiн чи не вперше дав знати, як направду високо ставить цю, аж мовби й не свою, i як же непорiвнянно менше од своєï голублену дитину, i, либонь, саме цим вразив Марiю так, що вона — здалась, улягла вимозi. Отож Ганнуся мала приробляти своïм несподiваним хистом i на себе, й на сестру. Оленка ж тим часом пряла — то була для неï наймилiша з усiх хатнiх робiт: головно тим, що нiкуди не треба вставати, а лишень не зводити погляду з нитки. Посидюща дитина, мовляв Василь зi стриманою нiжнiстю. Воно й те правда, що пiдлiтком Оленка не тiльки витяглась, а й вилюднiла, — з неï робилось по-своєму славне дiвча, вродою, однак, бiльше подобаючи таки на батька, нiж на матiр: тi самi приглушенi, споловiлi барви (на противагу пекучо-яскравiй сестрi), тi самi великi сивi очi з повiльним, трохи мовби здивованим поглядом, — справдi була посидюща дитина, тобто анi надто бистра, анi спритна так, щоб ото все в руках горiло-замилуєшся (як без угаву правлено стороннiми про Ганнусю), та й звiдки б така взялася, зростаючи в постiйному затiнку сестри, — хто б подумав, то вона сама поклала собi, раз i назавше, марно не увихатися, наперед ухилившись вiд будь-якого з тою змалу ще до того, як його програє, i тiльки знай снувала собi тихцем якусь свою гадку, як нитку на веретенi, — мов теж чекала своєï години. На сварки, вже не кажучи бiйки, мiж сестрами тепер заносилося нечасто — якось узимку, примiром, Ганнуся зiбралась на ковзанку — i не знайшла своïх чобiт, все чисто обшукала, i в хатi, i в коморi, геть i на горище лазила — нема, як лизь злизав: почервонiла, розлючена, ладна от-от розплакатися, Ганнуся напалася на сестру — де подiла моï чоботи, мамо, не боронiть ïï, це вона, я знаю, це вона! — чоботи знайшлися другого дня, стояли собi ладком пiд лавою, халявками докупи, мов з повiтря вродились, — я ж казала, що це вона, вибухнула Ганнуся, — Оленка посмiхнулася зневажливо, одводячи, проте, очi: вже ж, не мала б роботи, твоï чоботи переховувати! — такi подряпини залишалися, пiд'ятрюванi з двох сторiн одночасно, бо Ганнуся, палкiша вдачею, все поривалася в кожному випадку конечне довести сестрi своє, щоб знала, — щоб, наприклад, визнала, i то перед батьком визнала, що таки сховала тi нещасливi чоботи, хай ïм цур (запевне не вартi задля них зчиненоï бучi), — щоб, за ïï власними словами, було по правдi, i правду ту, вкiнцi, призначалося не кому як Василевi, то вiн мав, нарештi, по нiй ïх двох розсудити, — Оленка ж, власне тим, що нарочито, пiдкреслено ухилялася вiд усяких — будь спроб порозумiння, мов настала ïï черга казати до сестри: вiдчепись, самим своïм видом це казати, глузливим посмiхом, одвернутими плечима, як виставленим глухим парканом: хоч гопки-скачи, не доскочиш, — непомильно поцiляла ту в найдратливiший живчик, i так розчiмхане до виразок, збасаманене взаємними дошкульними ударами повiтря в хатi, немов спухаючи, дедалi частiше випихало одну з них — Ганнусю — геть, геть надвiр, куди завгодно, аби з очей, туди, де можна всьорбнути на повнi груди — живого. А Оленка залишалася прясти. Невдовзi Ганнуся спостерегла й дещо iнше: зараз по таких хатнiх заколотах вона переставала чути воду — ба й себе саму переставала чути, мов пiдмiнена на час опосiдаючою безликою, як хмара, обидою (хмара та була непрозоро-жовтявою, й щось iз неï сочилося — пасокою замiсть дощу), i раз пiд таку годину змушена вирушати, бо вже прислано конi, кудись аж пiд лiс, на урочища, де притьмом треба було новоï криницi по тiм, як у старiй одного дня показалася кров — кликали панотця, i святили, й чистили, а за тиждень у нiй, посвяченiй, утопився наймит, тож воду стали возити з рiчки за скiлька верстов, — вона на пiвдорозi зiскочила з воза й рiшуче вимовилася вiзниковi, вiдмiгшись буцiмто нездужанням, — насправдi ж перед нею зненацька виразно, мов наяву, вигулькнув той топельник, якого нiколи не бачила за живоття, — спершу його закляклi ноги, що стирчали з криницi, а тодi й сам, розпростуваний на повен зрiст iз хижим задоволенням, мов розминав довго-затерплi члени, — синiй на виду, облiплений мокрими пасмами власного волосся, вiн нiби от-от мав звернути каламутнi, як рештки молока на денцi чашки, очi прямiсiнько на неï, i в ту мить, опечена до кiсток несвiтським, крижаним холодом, — не тим прохолодно-вiльготним вiддихом землi, за яким завжди впiзнавала присутнiсть води так ясно, що зоставалось лиш дивуватись, як того можуть не чути iншi, а от власне крижаним — нерухомим, хоч i також немов пiдводним, але — мертвецьким, — вона одночасно стялася так само пронизливим освiдомленням, що живоï води ïй сьогоднi не знайти нi за якi скарби свiту, — що там, на мiсцi, ïï чекатиме, й водитиме по околицi, доки сам схоче, тiльки оцей страшний самогубця, од якого визволитись не матиме способу, бо його до неï тягне, як муху, на запах — на липку, жовтяву пасоку, невидиму для живих, але, вiдай, видиму для мертвих, котру вона сама в собi сочить i сочить без упину, — i вона шугонула з воза, як навтьоки, — просто в виповнений порохом бакай, мало не звихнувши ноги. Навiсна якась дiвка — мусив подумати вiзник, шарпаючи вiжки: конi стали, й собi сердито похропуючи, аж до неï долетiла нитка пiни, — конi теж мусили думати про неï щось геть-то непохвальне. Тоï ж восени нагрянули в хату й першi старости, хоч Ганнусi щойно п'ятнадцятий минув, — старости несподiванi, що перелякали геть усiх, iз Василем включно, а за Ганнусю, то годi й казати: вона миттю шурхнула повз них у сiни i звiдтам, з-за дверей, розтуливши враз пересохлого рота, наслухала балачку дорослих дядькiв про мисливцiв i куницю, не ймучи вiри: невже це про неï? — причiм про парубка ïй чомусь анi гадки не було, нiби то не сватати ïï прийшли за живого чоловiка з крови й кости, а тiльки освiдчити зайшлу велику й грiзну змiну в ставленнi до неï решти свiту, — атож, на неï посвистували захоплено, як iшла вулицею, i до того вона звикла, приймаючи як належне, але коли хто смiливiший (ïй завше здавалося: дурнiший! — вона-бо твердо засвоïла од матерi, що для сiльських парубкiв у них зависокi пороги, i хто з них цього не тямив, дивував ïï єдино несказанною тупiстю) замiрявсь пiдступитися ближче зi своïми простацькими зальотами — налетiти купальськоï ночi з безглуздим борюканням, єдина цiль якого — повалити й обмацати, — або опасти й притиснути серед зграйки дiвчат, що прискають навсiбiч з веселим вереском, — того вона обливала таким заморозним презирством, що весь хекаючий — сопучий, заласно граючий очима запал напасника з мiсця вифуркував iз нього, як вiдьма в комин, — а тут прийшло щось нове, щось заразом i потаємно-спорзне, як отi загарбницькi сягання рукою по грудях, i дивним чином пiдносячи тебе — на височiнь царiвни на стовпi, куди найкращi лицарi важать доскочити найбаскiшими кiньми, щось, зоддалеки подiбне до самотнього тужного спiву батька колись уночi пiд хатою — за тою дiвчиною, яку любив i якоï нiколи не буде мати, i вiд тривожного змiшання цих двох таких рiзних i в чомусь, однак, перехресних потокiв чуття Ганнуся ще довго не могла отямитись по тому, як старостам вiдмовлено, — певно, що вiдмовлено, а як би iнакше: замолода ще на дружiння, хай погуляє, у нас, люди добрi, дочками не поле засiяне. А по-моєму, — дуже поважно, з притиском, i тим насмiшивши батька (що нiколи не мiг встояти перед ïï старуванням, i вона те добре тямила), заявила Оленка, — по-моєму, хай би йшла, коли люди трапляються, чого перебирати?... Ганнуся посмiялася й собi:яка сваха перехожа, ще й у кiсники до ладу не вбралося, а вже замiж хапається, — не сумнiваючись, що Оленка направду мовила поважно i що ïй таки збаглося збути сестру з хати, щоб самiй опинитися першою з черги, — тiльки батько цього, як завше в стосунку до своєï мiзиночки, не спостерiг. Про кiсники — то, звичайно, було зопалу сказано, бо Оленку хоч i не пускала ще Марiя на вулицю, але вже й лащитися до батька, як та звикла змалечку, ïй не давала, гримнувши кiлька раз вельми суворо, аж Василь був знiтивсь i дременув надвiр крутити цигарку: ще вiд малоï хоровитоï Оленка навратилася залiзати йому вечорами на колiна, обiймати за шию, тулитися вухом до грудей пiд сорочкою: тату, а що то в вас так гупає? — Василь розчулювавсь, обережно гладив доню заклякло-оцупкуватою, незвичною до делiкатних рухiв рукою по теплих косенятах, цей доторк сколихував йому з дна пам'ятi, ïï мулу й куширу, спогад про Марiю дiвчиною: коси пахли так само, i так само озивалася в ньому нiжнiсть — як легiт, що поволi виповнює тiло зсередини, тiльки цим разом дуже поволi, й Василь знав, що по вiнця його вже нiколи не заповнить, надто тяжко вiн для того затерп, задубiв, — Оленка повертала йому хай не тодiшню спiвучу легкiсть, хай саму пам'ять про неï, та це було найдорожче, що в нього коли було, — мазунка, що й казати, i хоч сам вiд малечку знав, сотнi разiв чув вiд старших, що гарна мазана паляниця, а не дитина, все ж опиратися ïï пестощам не здолав би, — крiм неï, йому того не давав нiхто, Ганнуся була iнша, геть i в сповиточку iнша, потайнiша б то, чи що, — Ганнусi вiн, по щиростi мовивши, трохи побоювавсь. Як i Марiï, вже ж, як i Марiï. Вiн дуже хотiв би, щоб у них i ще були дiти, — повiт хата дiтей, гамору й писку, як у пухнастому, з верхом, решетi весняних курчат, куди його хлопчиком завжди нездоланно тягло заритись обличчям з головою, — з десяток отаких теплих, кучматих голiвок на печi пiд рядном, ах ви ж моï цiпоньки, — та що ж, коли пiсля цих двох як зав'язало: Марiя раз у раз недоношувала, скидала, i вiн сердився на неï тим, що невиразно чув свою вину, — нiби то йому щоразу бракло мужськоï снаги рiвно настiльки, аби остаточно пiдштовхнути заклюнуте дитинча прорватися на свiт, нiби в якусь вирiшальну хвилину, про яку не мав i гадки, щоразу щось йому спорскало, — щось невхопне, чого нiяк не дасться означити простими, намацальними речами, як, там, завчасу спустився абощо, а таке, що мало би владу цiлком i до останку перетворити жiнцi утробу, не зоставляючи в нiй нiчого поза тим, а вiн вiдчував, як у кiнцi кожного його висилку зводиться з неï йому назустрiч щось непроникне й не здвигне, мов темна гора, по якiй i з'ïжджав удiл, — Марiя лежала потiм мовчки, вiдвернувши голову набiк, так що навiть дихання не було чути: попервах, зараз по шлюбi, вiн гадав, то од соромливости, i це зiгрiвало його ще бiльшою до неï нiжнiстю, а тепер уже не гадав нiчого: вона лежала, i вiн лягав поруч, i невдовзi — радше за тим подружнiм iнстинктом, що виробляється з роками, нiж за вiддихом, — розумiв, що вона спить. I так воно мiж ними й велося, i, коли йшлося про майбутнi, Василь зрiдка дозволяв собi крадьки помрiяти, що, як дiвчата зовсiм уже стануть на порi — чекати було недовго, от туй — туй, — то Ганнусю оддадуть, а для Оленки вони вiзьмуть приймака, щоб зоставалася при хатi, i вiн буде няньчити внукiв — цiлу гирилицю внукiв, бiлявеньких i пухнастих, голiвки як кульбабки — як в Оленки маленькою. Бо Оленка таки вже не була маленька, i вiн за нею тужив — часами йому навiть здавалося, нiби й крiзь ню починає бовванiти оте непроникне й незрушне, що його знав за Марiєю, тiльки що дочка була непорiвнянне ласкавiша й не заводним жiноцьким чуттям умiла його приховати, примилитися кошенятком, вициганюючи своє: тату, чом мене мама не пускають на вулицю, та же всi дiвчата йдуть, i сусiдська Одарка, а вона менша за мене, ïй тiльки на Спаса п'ятнадцятий пiде, — i так домоглася, що дiвувати вони з Ганнусею почали сливе одночасно, — то й гаразд, розважив собi Василь, будуть укупi, то одна за другою наглядатиме, щоб, бува, якоï дiвоцькоï халепи не приключилося, — довелося, правда, ранiше, нiж гадалося, справляти чимало обновок, червонi сап'янцi з кучерями, й плахту з сухозлiткою, й кожушанку тулубчасту, ще й зi смушками, i ще до лиха всякого мотлоху, трохи чи не скриню, по правдi кажучи, — сказитися можна, скiльки то те бабство збавляє собi на убори! — а що з грiшми було всутуж, бо телицю мали продати щойно на осiнь, то на те пiшла добряча частка Ганнусиних заробкiв, але Ганнуся (на превелику Василеву полегкiсть: вiн-бо чекав, що дiвчата знову стануть промiж себе вдиратися, й наперед тим мучивсь) нi слова насторч не зронила — вона взагалi ставилася до тих грошей за воду як до знайдених абощо, — от собi, прийшло махом, пiшло прахом, i, може, тим вони ïï й держалися — не те щоб через верх, але, Богу дякувати, цупко. Ïï тiльки дрочило, що молодша норовить тепер триматися ïй за рiвню: де ж пак, у такi самi сап'янцi взулася (хочу як у Ганнусi!), та вже й губу закопилила, мов i справдi жодноï мiж ними рiзницi, — дiдова дочка й бабина дочка, ото й усе, i навiть дозволяла собi вкидати часами з поблажливою мiною яке повчальне слiвце — ти б, сестро, не клала на цю керсетку червоних зубчикiв, бо надто вже одностайно виходить, — смiх, та й годi, що тут ще скажеш!... I ще ïï трохи конозило вiд того, як Оленка приймає ïï грошi — спокiйно, наче ïй належиться, — ти б хоч спасибi сказала, втручалася й Марiя, — у вiдповiдь менша дивилася на сестру з матiр'ю отим своïм повiльним, здивованим поглядом, який хоч кому замурував би рога: ох i розпестив тебе батечко, дiвчино, комусь-то кислицi сняться! — Оленка тiльки поводила плечима, i по лицi ïй перебiгала тiнь вдоволеного усмiху — нiби наперед тiшилася думкою, як то невiдомому комусь тi кислицi смакуватимуть. У Ганнусi тепер дедалi, то бiльше визрiвало почуття, нiби батькiвська хата випихає ïï з себе, — i не самим лише мовчки погодженим вичiкуванням батька й сестри, аж ïй часом здавалося, нiби вони крадьки вимiнюють за ïï спиною змовницькi погляди, й вона привчилась рiзко обертатися — вiд печi, вiд коловорота, чи коло чого там поралась, — аби ïх пiдловити, чого ïй, правда, нi разу не вдалося, тiльки Оленка спитала була насмiшкувато: чого це ти сiпаєшся? — тим остаточно змiцнивши ïï глуху пiдозру, не пiдозру навiть, а радше замисел, як у молодого звiря, що ще не тямить початку ловiв, але настренчується, занюшивши з вiтром дух хортiв, — одначе не тiльки це гнiтило, помалу-малу перетворюючи хату на якусь подобу темного льоху, куди вступала тепер хiба на нiч, i то — як до буцегарнi, — а ще й непомiрно зросла самоправнiсть сестри, котра, пiдперта батьком, трималася зовсiм як молода господиня, а не як друга з черги дочка на виданнi, i ïï постiйна, в усьому, невiдлiпно в'язка i якась надзвичайно певна себе присутнiсть затроювала Ганнусi повiтря. До того ж, почавши вчащати на вулицю, Оленка дуже скоро обросла товаришками, вони ходили в гуртi, таким собi заквiтчаним, хитливим — смiхотливим виногроном, якому ще тiльки належало бути розскубаним нарiзно, по ягiдцi, жадiбними парубоцькими руками, — Ганнусю ж загалом уважано за гордiвницю й трактовано хоч i шанобливо, проте на вiддалi, — сама ïï врода вирiзняла ïï з-помiж будь-якого гурта: варт було, примiром, на свят — вечiр якому язикатому господаревi, до якого завiтали з колядою, легкомисно кинути дiвчатам — ану-но, пiдставляйте мiха, хто в вас за мiхоношу — ов, а я думав, оця, найгарнiша, — як Ганнуся, одним тим словом вирвана з гурта, вмить почувала себе мов серед темного бору — оточеною з маху вознесеним чагарником загальноï безмовноï неприязнi, нiби товаришки разом з'єднували руки, утворюючи коло, в якому для неï не було мiсця, — достоту так, як завжди виходило на забавi: круг неï водили танок на гаïвки, вбирали на Лелю й на тополю, вона незмiнно несла i перший снiп, i обжинковий вiнок, тобто була мiж дiвчатами наче обрана напоказ, для похвальби, — найприкметнiша, але вiд того мовби й не своя, а — осторонь вiд решти: недарма ж iз мiсяцем на лобi, як думала собi на самотi, коли од тоï одрiзнености (часами!) робилось таки важко на серцi, i вона, вертаючи з вечорниць чи з вулицi, пiдступалася до вмурованого в стiну люстерка, наново розглядаючи мiсячну познаку у себе в косах, i та бачилася ïй заспокiйливою, бо непохитною обiцянкою якоïсь великоï й незабарноï винагороди. Вона завжди любила купатися — любила, як вода нiжить тiло, як лоскотно вступає в нього, так напрочуд чуло голублячи найпотаємнiшими, найсоромiтнiшими дотиками, — тепер ïй додалася до того ще одна втiха, якiй, аби на те ïï воля, могла б вiддаватися годинами — ото, жахалася собi жартома, розледащiла б! — вона полюбила розглядати своє оголене тiло, дивуючись на нього як на щось стороннє: все було таким делiкатним i досконалим, вiд пiдйому ступнi й далi, вгору, по мов єдиним рухом сницарського рiзця викарбуванiй хвильнiй лiнiï литки й стегна, аж ïй переймало вiддих, — живiт нагадував кшталтами церковну чашу з святими дарами: вперше зробивши це вiдкриття, вона злякано сахнулась була такоï богозневажноï думки, одначе щоразу, спускаючи очi вдiл, натрапляла на той самий вид: нiжного, перлистого вiдсвiту широка чаша з пологими боками, вона справдi була тут, при нiй, у нiй — була нею, куди ж од того дiнешся, i в самому цьому мимовiльному, наче ж i незалежному од неï блюзнiрствi мерехтiла, дiамантами на днi провалля, така страшна й солодка краса, що, здавалось, iди-но зазирни глибше — i знепритомнiєш: бiльше нiж будь-коли Ганнуся почувала себе вартою пiснi — не просто чиєïсь великоï й тужноï, завбiльшки з життя, Любовi, виспiваноï на голос, як тодi вночi батьком — до матерi: тепер вона розумiла, що до матерi, тiльки такого ïй було мало, бо як же, справдi, помислити, щоб така краса та дiсталась комусь одному, ще й на всенький вiк, та той один мав би вмерти вiд щастя на мiсцi, лиш раз ïï такою побачивши, як вiдбивалася в гладенькому рiчковому плесi, лиш раз доторкнувшись до цiєï саєтовоï шкiри, прохолодноï й водночас нiби зiгрiтоï зсередини, — жодного iз знайомих ïй парубкiв не випадало й подумки на таке примiряти, — нi, не новоï туги в старих словах ïй праглося, а — новоï пiснi, спецiально задля неï складеноï, такоï, що проймала б кожного, як приском попiд шкiру, оцим-от якраз вiдчуттям намацально приступноï святощi, — вiдчуттям грiшним, страшним i солодким, з безоднi якого мерехтiла би повiк жаданою — вона, Ганнуся: Ганна — панна. Вербо яра, вiдчинися, Ганна — панна йде, — шепотiла, заходячи в берег i розпускаючи пояса до купелi, а в думцi маючи — вiдчинися, крутий бережечку, розкрийся, жовтий пiсочку, розступися, глибока рiчко, — все, все довкруги мало податися ïй назустрiч, розгортаючись на всю шир, смiючись — вiтаючись, плескочучи в долонi, берег — листом, рiка — хвилею, птахи — щебетом, i так воно й зчинялося на ïï появу, все приходило в рух аж до самих земних надр, де, мов бджоли в нiчному вулику, сонно дзумчали укритi джерела, — пiд такi хвилини ïй здавалось, нiби чує всю землю ген до самого моря, якби припасти вухом, можна б почути i вершника в степу, i чумака на шляху, i, скупчившись думкою, завиграшки вiдвалити якому мандрiвцевi каменя з дороги або, навпаки, зненацька ïï загородити — цього вона, правда, нiколи не робила, але сама свiдомiсть такоï спромоги, як i достоту безлiчi — цiлого всесвiту! — iнших, котрими можна було бавитися досхочу, сповнювала ïï всеньку, аж до кiнчикiв пальцiв (у пучках починало нетерпляче поколювати) несамовито буйною, шумуючою снагою, i на ïï гребенi вона з гострим криком шубовскала з берега в рiчку, негодна довше утримувати в собi безужиточно такого надмiру щастя, — з очерету ïй пiдухкували дражнячись русалки — ух-ух, солом'яний дух, — i вода скипала довкруги тiла бiлою пiною, нiби од розжареного залiза, коли виринала на поверхню, — ба брешете! — закинувши голову в плавуче небо, вiдгукувалась до русалок, голос розлягався далеко над водою: бо й справдi брехало чортове насiння, дух од неï був не солом'яний — хатнiй, — а якраз навпаки, полиновий, вона давно взяла собi за звичку натиратися всюди полином, i при поясi носила пучечок, тим-то вони, вiдай, i сердилися, i навiть на очi нiколи не показувалися, тiльки ото погукали з очерету, — але незло, скорше навiть сумовито — нiби теж, на свiй спосiб, ïï вiтали — вiддаючи данину ïï непереможностi. Виходило геть по-дурному, а проте Ганнуся не могла позбутися дошкульного, як загнана скабка, вiдчуття, немов сестра ïï не пускає, — не вiд себе не пускає, бо замiж, либонь, вiддала б ïï дуже радо, всiх Ганнусиних старостiв пасла оком, аж, здавалось, шкура на нiй з уваги напинається, а — ото химородiя якась! — не пускає у ïï, Ганнусину, власну долю — нiби ревне пильнувала якоïсь межi, за котрою й мало починатися для Ганнусi щось своє, осiбне, до чого зась думкою доскочити i Оленцi, i всiм взагалi дiвчатам, i туй-туй сестра до цiєï межi зближалася, як Оленка, повисаючи на нiй усiма своïми докуками, тягла ïï назад, у непролазнi хатнi буднi, як корову за налигач. I приверзеться ж таке чортi що, злостилася Ганнуся сама на себе за цi думки: яких тiльки глупств не набреде в голову! — i йшла запарювати для меншоï липовий цвiт: та, скулена пiд рядниною, по-собачому гулко бухикала на печi, примудрившись застудитися серед лiта — i акурат тодi, як Ганнусю мали виряджати з iншими жiнками й дiвчатами не куди-небудь, а до самого Києва — з гаптованими рушниками на продаж до монастиря: вишивала Ганнуся лепсько. Ну та що ж, продадуть ïï роботу й без неï. На людях, одначе, Оленка не бiдкалася нiколи, — трималася завжди рiвно й погiдно, мило всмiхалася до старших i ще милiше — до парубкiв: сором'язливо спускаючи очi й бгаючи в пальцях хустинку чи край хвартушка, — звiсно, молода ще, — особливо виразно нiяковiючи при тих, котрi засилалися до Ганнусi й дiстали одкоша: хто б подумав — чулася перед ними, за правом кревностi, винуватою й так делiкатно прагнула загладити в iменi родини завдану ïм уразу — мов, за старим звичаєм, безчестя сплатити. В недовгiм часi це й помiчено було — один iз недавнiх Ганнусиних сватачiв, що по сватанню зачастив до корчми, де всiм захожим виставляв корчика й розповiдав на все горло, яке то дурне дiло — сохнути за дiвкою, сього ж цвiту по всiм свiту, на котру свисне, та й побiжить, — раз у свято, теж, либонь, напiдпитку бувши, вхопив Оленку за руку: а ти — пiдеш за мене? — Оленка залилася буряковим рум'янцем по саму шию, вирвалася i втекла, змiшавшись iз гуртом дiвчат, а парубок, заломивши шапку, подався геть вулицею, голосно i з серцем виспiвуючи: а я з сестрою вечiр постою, не та розмова, що iз тобою, — що, власне, було образою, ще й немалою, i Ганнуся, обiймаючи збентежену Оленку за плечi й притуляючи до себе, — ото ще худобина, не вважай, сестричко (а здалеку розлягалося ще зухвалiше: не та розмова, не тiєï слова, не бiлолиця, не чорноброва...), — почулася воднораз i прикро дiткнута парубковою безецнiстю — потороча, зачемно ще я з тобою тодi обiйшлася, — i, авжеж не без того, таки в глибинi душi пiдлещена й загоджена, нестак у своєму марнославствi, як у потребi справедливостi: нарештi Оленцi недвозначно вказано, i то кимось сторонничим, на ïï при сестрi мiсце, щоб знала, — i тут Оленка, блискаючи на неï повними слiз очима, — нiколи ще Ганнуся не бачила ïï, тишку-небришку, такою допеченою до живого, — видихнула ïй зблизька просто в лице, аж Ганнуся почула на губах ïï слину: пождино, ще побачим, чиє буде зверху, — тьху, сплюнула Ганнуся щиросердо, — але все одно по тому довго ще чула в себе на губах, пропеченими цятками, бризки Оленчиноï слини. Про ту пригоду вона невдовзi забула — новий клопiт спав ïй на голову: вже кiлька разiв ïï зачiпав, велемовно-недбало, Маркiянiв Дмитро — красун парубок, що й казати, надто як пiдпережеться в недiлю червоним поясом, що мов огонь горить, — авжеж, багацький син, ще й одинак, чи ж йому грошей позичати на парубоцькi примхи, — вийдеш увечерi? — питався, озираючи ïï прицiнно чiпким оком, так немов уже роздягнув i тепер примiрявся до голоï, як турок у Кафi: валити прямо тут чи йти далi, — як вийдеш, то найму музики, — Ганнуся пiдбирала губи, вiдразу роблячись схожою на матiр: спасибi за ласку, в мене й своïх грошей стане, — це, либонь, чи не вперше вона почала хвалитися своïми зарiбками, i вiд того було якось неприємно, нiби вiн ïï до того змушував — виставлятися всiма своïми цнотами нараз, зокрема й тими, якими сама не аж надто дорожилася, вважаючи ïх за щось для себе звичайне, — дiйсно, як на невольничiм ринку виставлятися, мовляв, не думай собi, парубче, i я ж не в Бога теля з'ïла, — але iншого способу протиставитися його вродженiй i всепроймаючiй, з кожноï бганки на поясi, здавалось, дишучiй погордi — от за цим, вiдай, таки справдi, котру свиснув, та й побiгла, сам бiгати не звик, — вона якось не знаходила i ще дужче сердилася на власну безпораднiсть, — не вмiла, та й годi, належне збити пихи багачуковi, якийсь вiн був з усiх бокiв гладенький, мов полив'яний, — не зачепиш, тiльки знай мруживсь ото на неï вдоволено, як кiт на сонечку, нiби наперед нею смакуючи, нiби, що тiснiше вона пiдбирала перед ним губи, що загонистiше скидала головою, пхекаючи, то дужче його бавила — як кривляння малоï дитини, — музики, проте, чесно найняв: Ганнуся зумисне довго длялася й з'явилась на грище останньою, коли ïï вже можна було й не сподiватись, i посмiхнулася сама до себе, вгледiвши, як, перед хвилиною явно знуджений, вiн займається на ïï вид новою радiстю: ах ти бришка, — сказав тихо, пiдступаючись i боляче, по-парубоцькому стискаючи ïï за плечi, мов хотiв зiм'яти всю разом, як тiсто, вийняте з кадуба одежi, подих, що лоскотав ïй вухо, був гарячий, розiгрiтий танцем, i Ганнуся вiдчула на мить солодку слабiсть у тiлi — подавшись наперед, вперлася, майже вдарилася щелепою в його плече i так заковтнула той прихований посмiх свого короткого торжества, — ну ходи, сказав просто, даючи парам знак розступитися, нiби заздалегiдь ясно було, як Божий день, що танцюватиме вона тiльки з ним, на те й вийшла, нiби вiн уже запопав ïï до рук наскiльки сам схоче, i це знов ïй не сподобалось, так що, коли, кружляючи ïï в танцi — рiзко, до запаморочення, наче спитуючи кожним новим закрутом: не з нею танцював, а — нею, мов хизувався рух за рухом: а дивiть, що в мене є! — вiн нестає спитав, як звелiв, перехопивши ïï за стан i притисши до себе: виходь сьогоднi увечерi за леваду, ждатиму, — вона вже тiльки розсмiялася йому пiд самий борлак (вiдвернувши голову, щоб знов не дiстати плечем по зубах): з тобою, Дмитре, нiвроку, не напонедiлкуєшся! — вiн здивувався так, що аж вийшов з кола (i ïï потягши за собою): чи ти ба, яка мудрована! — стояв, i далi не випускаючи ïï з рук, збоку це виглядало й геть уже несвiтськi — наче вони прилюдно обiймаються, i Ганнуся легенько, але настiйно випручалась, — гляди не перемудруй, раптом сказав недобре, сливе з погрозою, i погляд його знов був прицiнний, але цим разом уже iнакше — не розбавлений, а гострий, холодний iз просинцем, як заволочена вiддихом сталь: ага, братику, прокинувсь, вiдлунив той холодок i в Ганнусi — несподiвано ясним вдоволенням: збила — таки панцир багацькоï пихи, що здававсь непроникним, — але й кольнуло при тiм уразою, що, лелечко, оце ж тiльки тепер вiн, значить, уперше ïï побачив, досi бачив єдино — найкращу дiвчину на селi, нового клейнода, котрим випадає гiдно приздобити батькiвський хутiр, i ïй зробилось уже направду холодно — пiт вистигав мiж лопаток, — од нагло розверзтоï довкола неï безмежноï, як зоряне небо, пустелi безлюддя; в цю хвилину вона могла б зовсiм простiсiнько сказати Маркiянчуковi, чиï думки вiдчитались ïй так легко, мов видимi, — мов зграйка плотви в'юнилась у до дна прозорiй водi, — не пiду я за тебе, Дмитре, не втрачайсь-но ти марне, — та вiн однаково б не повiрив, бо, на здоровий розум зваживши, за кого ж, як не за нього, ïй i йти?.. Тож Ганнуся тодi змовчала — а небавом iз гризьким серцем упевнилася, що Маркiяни, скоро що забрали в голову, вiд свого вже не вiдступаються, — звiдусюди на неï стали сипатися значущi натяки, люди, наче змовившись, раз у раз знаходили оказiю згадати при нiй за Дмитра, дехто з кивом та моргом — то-то парубок, а поля ж, а худоби! — а дехто й навпрошки бухав — ну, то коли вже погуляємо на весiллi, чий же Маркiян не поскупиться для одинака, — ой щаслива ж ти, сестричко, простосердо зiтхали декотрi щирiшi i, звичайне, убогiшi дiвчата, — багачки, тi бiльше вiдмовчувались, либонь, не одна з них i собi важила на Дмитра, i Ганнуся з того всього помалу починала здаватися собi — зi свистом i гиком гнаною мисливцями просто до ями звiриною: дорогою, авжеж, коштовною, безперечно, i звiдусюди все ïй криком кричало, велiло, вимагало бути тим тяжко гордою, але й найкоштовнiшу-бо звiрину цiнують — лиш за хутро... А ще до того й мати (за батька не було що й згадувати, той ходив напушений мов i справдi перед весiллям, навiть сам до себе мугикати почав) якось перестала Ганнусю попирати — нiби незримо вiдсторонилася, мовляв, роби, дитино, як сама знаєш, — чи то згнiтилася духом на гадку, що дiвчинi, як-не-як, вiсiмнадцятий пiшов, i не довiку ж ïй дiвувати, чекаючи на князя, а чи й так подешевшала, розсудивши, що хутiр — то теж, що не кажи, своє панство, — за те мiж ними мова не заходила, взагалi нiколи не заходило за Дмитра, обидвi уникали цiєï балачки ретельно, мов вiкнину на болотi обминаючи, i Ганнуся не могла знати, що Марiя пiд ту пору чамрiла й спадала з лиця од чого iншого: ïй знову став снитися покiйний батько — цим разом вiн лежав на лавi в ïхнiй хатi, з запаленою, чомусь у ногах, свiчкою, i не було коло нього нiкого, крiм неï самоï, а вона журилася, що не потрапить прочитати над ним акахвиста, бо ж тiльки одну зиму посилав вiн ïï до школи, i так щоночi зачиняла хату з мертвим тiлом i йшла кудись на безбач — шукати помочi. За той сон Марiя, змучившись — бо вже й у церквi була, й на частку давала, i заупокiйну службу вiдправив панотець, а вночi все вертало наново, — питалася i в знахарки, i та зливала на вiск, тiльки й вiск показував на та саме — то грiб, то церква, — маєте, Марiйо, якийсь старий грiх у хатi й не знаєте, як його винести, а воно, вiдай, пора, — ото й усе, що вона почула. Тож вони нарiзно провадили кожна свою вiйну, Марiя — з мертвим, Ганнуся — з живим: ïй-бо самiй цiла та придибенцiя з Дмитром дедалi менше виглядала на зальоти, — вiн просто брав ïï в облогу, нестає видиму — пальцем не виткнеш, — як вiдчутну, i за тим тверда, нiби непроламний мур зростав, не любов, а затятiсть, — я, дiвчино, казав ïй перестрiваючи й, здавалось, випиваючи всю нараз очима, не люблю, коли не на моє мелеться, — а раз, вихопившись навперейми з-за кущiв, як ведмiдь, аж затрiщало, аж Ганнуся сахнулась, загородив стежку, мов бiлий день заступив собою: ти, кажуть, чаклувати вмiєш? а може, ти, чуєш, вiдьма — ану покажися, чи маєш хвоста, — i наступноï хвилини — не встигла вона й звискнути, як дебела лапа тiсно защемила рота, — вони обоє вже качалися долi, й iнша лапа — та скiльки ж ïх у нього! — рвала з неï запаску, заголюючи вище судорожно зцiплених колiн, якими вона билась, як риба хвостом, бо то не були звичайнi парубоцькi жарти — люта, нещадна сила пiдгрiбала ïï пiд себе, сила, геть до неï слiпа, знаюча тiльки власний навальний натиск, щось Ґвалтовне, мокре й страшне, сказати б, i правда — звiр ïï напав, навалився, щоб не зрухнула рукою, гарчав i дер ïï, кiгтями й зубами: вовкулака! — зблиснуло в мозку, i, сама втямила, що чинить, Ганнуся враз завмерла, переставши опиратись, i з неï озвалося здушеним, i вiд того по-чужому соромiтно глибоким i хрипким, аж таки дiйсно вiдьомським якимсь, голосом: Дмитре, дурнику, нащо ти так, тож болить, — звiр од несподiванки й собi закляк, хрокнув стеряно, щось нiби: ото давно б так! — i, точно вицiдивши цю хвилину послабки (мов цiле ïï тiло раптом зробилося чутким i видющим, як наструнений тисячоокий смок), Ганнуся вивинулась — i вгородила йому зуби просто в м'якоть пiдгорля — над тою самою ключицею, об яку недавнечко гримнулася щелепою в танцi, — Дмитро справдi завив вовкулакою, схопився, затискаючи шию, мiж пальцiв йому зачервонiлося цiвкою: а-а, курва ма!.. — а вона вже лопотiла стежкою, аж курiло, i в устах ïй горiв чудний, солонуватий посмак — немов од залiзноï клямки, яку колись лизнула в дитинствi, тiльки та була холодна, а це гаряче й живе, i, може, тим його хотiлось лизати — вхлипувати — сьорбати — ще, i ще, i ще: противно до води, цей смак не гамував, а розпалював ним — таки й викликану спрагу... А небавом по тiм випадку на другому кiнцi села зiбралися копати криницю, i Ганнусю, як звичайне, прохано, — i там ïй нагло вдарив у нiздрi, аж повен рот слини набiг, той самий солонкуватий i гострий, мов залiзна клямка, пах — був цим разом такий густий i масний, що, здавалось, земля в тiм мiсцi парує, забиваючи рiвномiрне прiсне оддихання води: отут, вихопилося з неï, звiдкись аж iз-пiд грудей, як iз колодязя, голос теж не ïï, а мов позичений: вона не показувала, вона велiла, i з того, як на ïï поклик усi кругом занишкни, спiзнала чудне вiдчуття, наче все повторюється як i в сутичцi з Дмитром: ïï тiло знов настренчилось хижо, i не вона ним правувала, воно й без неï знало, що робити, — отут копайте! — i, зараз — таки наступноï митi: держiть! — вказуючи на непримiтного собi з натовпу чоловiчка, що зненацька посiрiв на виду й забiгав очима, а тодi метнувся навтьоки, — все сталося дуже швидко, i, якби не ïï (чи вже-й-не-п!) ловецьки напружена тисячоокiсть, якою тримала в полi зору все нараз — натовп, свiтло з неба, стару вербу з розсохою, душно б'ючи з-пiд неï масний червоний запах, — то чоловiчок певно що забiг би, а так його перейняли, скрутили, вiн трусився, криючись великими, як дрижкi намистини, краплями поту, а тодi тонко, як поранений пес, закричав, заскавулiв i обм'як, повисаючи лантухом на руках у дядькiв, бо з-пiд заступiв, чиє шурхання тiльки й було чути в тiй важучiй тишi, показалося, притрушене землею, щось довгасте, i люди подалися назад, затуляючи носи од смороду, хтось закашлявсь, когось вивернуло, копачi першими поскидали шапки й перехрестилися: Iван! Бiгме-Боже, Теклин Iван!., а казали, на заробiтки подався!.. — Ганнуся востаннє глянула на ридма ридаючого чоловiчка, що вже не виривався й без слiв, цiлим своïм видом навiч показував, що то його рук робота, i щойно тут вiдчула сморiд — нудотно-солодкавий, аж нутрощi з тебе вигрiбаючи, — вiн iшов не вiд ями, а вiд убiйника, i, дивним чином, замiсть знатуритися, як люди довкола, вона жадiбно, хтиво сапнула роздутими нiздрями, вбираючи цей огидний дух, що був, одначе, нiби продовженням попереднього, парного духу пролитоï крови, i серце в нiй на мить зависло, стиснуте необорною тоскною мукою, мов передчуттям невiдворотносте, — згадався топельник, що колись привидiвся був пiсля сварки з сестрою, згадалась бiла панi на чумацькому возi серед ярмарку, i вперше ворухнулася думка — а чи не варт було послухатися тодi гостiпрочанки й пiти з нею до монастиря, хай би навiть тiльки на прощу, — зрештою, заспокоïла себе рештками сили, на прощу й тепер iще не пiзно, якось вибереться, треба б: негаразд воно, недобре — замiсть криниць, та мертвякiв викопувати. Вибратись, проте, все не ставало часу — починалися жнива, й за цiлоденною, вiд свiтання до смеркання, роботою, слава Богу, дерев'янiли, притупляючись, i змисли, й помисли, — i прикра пригода з Дмитром теж затиралася потроху: не було коли живити ïï думкою, бо ж тiльки те має над нами силу, що ми самi своєю силою напоюємо, це Ганнуся того лiта втямила собi твердо, навiть якби ïй нiхто нiколи того не казав, — з Дмитром, дарма що ïх повсюдно уважано за пару, ïï лучив тепер тiльки на них двох подiлений острах: зарiвно перед ним — чи, радше, перед тим звiром, якого вiн iз себе так нагло випустив, — як i перед собою: перед тою лихою силою, що в нiй був збудив i що була акурат тому звiровi до пари — коли не дужчою за нього (а таки далебi, що дужчою! — в тiй своïй перевазi Ганнуся, попри все, знаходила якусь спорзну потiху — як у таємному побожному спогляданнi власноï вроди...). Так замотеличенiй своïм, ïй попервах уйшло було повз увагу й те, як несподiвано розквiтла Оленка — як вибухла в те лiто, просто-таки гарною зробилась, аж променилася молодiстю, аж, здавалось, тяглася — i як же по-новому зграбно та звинно! — кожною жилочкою навперейми сонцевi й людям, несучи в вигнутих кутиках набубнявiлих уст невiдомо кому призначений усмiх, — гов, сеструню, та чи не закохалась ти часом? — спиталася в неï жартома — й здивувалася ще дужче, коли та, замiсть, як звичайне, вiдҐедзнутися, зареготiвшись кинулася ïï обiймати й цiлувати, ховаючи лице ïй на грудях, втуляючись так палко, мов дитина цицi шукала, — ану тебе, навiжена, пусти, задушиш! — смiялася й собi, Оленка ж, розходившись, вдавала цуценя й заливалася дзявкотом, пiдстрибуючи, щоб лизнути сестру в носа, заражаючи й ïï своєю неповздержною, через край, молодечою пустотливiстю, i Ганнусi за тим бурхливим вовтузiнням устигло мелькнути, новим подивом, теж доти не завважуване: наскiльки ж сестра, з котрою зрослася як iз постiйним тягарем — з доважком, як iз нагнiткою незримою на своє життя, — насправдi, сама з себе, є легша за неï, не на тiлi легша, а — прозорiша, яснiша б то, чи що: чи без потайноï думки, чи просто без гризоти, — як чисте плесо без латаття, на якiм око немовби надовго й не спочине, зате плавати по ньому — сама приємнiсть: аби тiльки днина погiдна, — а славна з неï молодиця буде, подумалося ще — нiби не вiд себе думала, а дивилась на сестру збоку, очима якогось невiдомого парубка, за якого вже була певна, що Оленка його має: якраз, дасть Бог, устоïться з роками на одну з тих слебiзуючих жiночок, тихих, та за радних, що якось непримiтно, хамiль-хамiль, а все повернуть на свою руку i всьому потраплять дати лад. Вона й гадки не мала, як близько була до правди. I правда не забарилася — вдарила громом з ясного неба тiï ж осени, коли небо справдi було ясне, мов умите, а навзаходi процвiтало горючими, аж душу виймало, самоцвiтними барвами, i погляд сягав, нiчим не перепинений, до самого обрiю, а над голими, занишклими, як дитя до сну, ланами леготiла тiльки павутинка бабиного лiта, — а по селу почали ходити старости, i першiтаки, що постукали до них у хату, були — та нiхто iнший уже й не наваживсь би засилатися! — од Дмитра Маркiянчука. Попри те, що загодя поклала собi вiдмовити, Ганнуся — ото чудне те дiвоче серце, аж сама дивувалася! — чогось таки од того сватання сподiвалась — нiби не од неï залежало, пов'язати чи перепросити, а, навпаки, то ïй мали принести од Дмитра якусь вiдповiдь про ïï долю, остаточно розв'язати ïï сум'яття, тож першоï хвилини вона не второпала, що робить у свiтлицi причепурена Оленка — коли тiльки й похопилась уквiтчатися та намисто вкласти? — i якоï бiди пiдпирає собою пiч, що й очей нi на кого не зведе, — вона вже наготувалася промовляти, виступити наперед, приклавши руки до грудей, iз глибоким уклоном, коли щось iз плутаноï мови старшого свата стало, нарештi, дотиратися ïй до свiдомостi, — а вiдтак розгублено замимрив батько, що наче ж не годиться, ловцi — молодцi, через голову скакати, i що в нього, мовляв, старша дочка на черзi, а меншiй би не вадило й ще погуляти, дiвоцький вiк короткий, — щось там вони й далi мiж собою варнякали, торгуючись, але Ганнуся вже не чула, оглухла й ослiпла, бо вся кров прилила ïй до голови: Дмитро сватав Оленку!... Знайшов — таки, чим ïй допекти, — та нi, не просто допекти — вбити: нiби в хатi о багатьох кiмнатах валилася перед ïï внутрiшнiм зором, прийшовши в рух, стiна за стiною, оголюючи щохвилi все новий i новий край образ, один од другого лячнiший, — якщо Оленка засватається, вона, Ганнуся, зараз же, махом опиняється в своï вiсiмнадцять — серед перестаркiв, перебiрцiв, яким уже зась гребувати тим, що не до любовi, гаразд, коли й удiвець трапиться! — оце, дiвко, й напанувалася, оце тобi й усенькi твоï мрiï дiвочi, з роси та з води, — Божечку, а скiльки ж то буде поговору, а як завзято пащекуватимуть i жiноцтво, й парубота: догордувалася! — чи не вперше ïй вiдкрилося навiч, за обвалом новоï стiни, аж усерединi похололо, — як багатьом собою дозолила, що бiльмо в оцi: й знехтуваним -споневаженим парубкам, i матерям дорослих дочок, i дiвчатам — товаришкам, i все ж то незумисне, а як ще долучити всiх, хто точив на неï зуба, бо не в його садку з ïï руки криницю викопано, то й взагалi хоч топися, — не то на село, на всенький свiт слава стане, на вулицi тюгука-тимуть, ще й ворота, докупи зiбравшись, дьогтем вимастять! — ох, Дмитре, Дмитре, Маркiянiв сину, десь ти, либонь, не одну нiчку думав, таки вигадав на мене управу: твоя взяла, парубче, твiй чорт старший, бо твоє право панує, а я всього тiльки й можу, що винести на тарелi гарбуза, та й то, коли самi по нього прийдуть, — i так, промчавши, мов на мiтлi, палаючою думкою, вдарилася з розгону об нову стiну, аж сивком засичала: Оленка!... Оленка, змiючка, сестричка рiднесенька, гадина з лiсу, змовлялася з Дмитром проти неï за спиною, нiби землю готувалася ïй iз-пiд нiг вибити, — i вибила, i зяяло звiдти зимною пусткою, куди-но й лишається сторч головою, бо нема за що вхопитись, — стояла тепер, розпашiла й гарненька, i колупала стидливо пальчиком комина, ах у грудях тобi б поколупало! — вони стрiнулись очима, i погляд сестри до решти потвердив Ганнусину пiдозру: в ньому був блиск недосяжного — ага, не доскочиш! — торжества людини, яка щойно доп'яла головноï перемоги свого життя. Оленку засватали. Хоч i не так сталося, як гадалося, не проминув Василь випiрнути на запоïнах (йому теж не вельми до шмиги було, що Оленка пiде на хутiр, а Ганнуся зостанеться далi дiвувати), ну та дякувати Господу милосердному, аби на добро, — вже ж, повагом кивали старости, убранi, здавалось, у всеньку мудрiсть свiту нараз, — чоловiк каже, а Бог своє в'яже! — делiкатно пускаючи повз вуха не зовсiм Ґречний натяк i чудово тямлячи, що кому б же то стало духа випустити з рук Маркiянiв хутiр!... Марiя натомiсть ходила як з хреста знята, тицялася то плакати до образiв, то сiкатися до меншоï дочки: чи ж вiн тебе хоч любить? за тебе не питаюся, тобi ще, дурцi, аби штанi, ти за нього менi скажи, що в нього на серцi? — i врештi, не домiгшись врозумливоï вiдповiдi (бо яка й вiдповiдь тут могла бути?), переломила свою гордiсть i подалася до Маркiянiв говорити з самим Дмитром, — а вже гуло по селу, як у дзвони задзвонили, i Ганнуся не важилася пiткнутись iз хати на люди: недобре чиниш, Дмитрику, що менi дитину в неславу вводиш, — та яка неслава, мамо (ïï поринуло тим завчасним мамо, мов глузував iз неï), — стояв навпроти й грав очима, гарний i невразливий, як скеля проти сонця, й замалим не пофоркував з утiхи на те все, чисто як жеребець, коли його чешуть, — яка неслава, або то я вашу Ганнусю вiнка збавив?... I Марiя сказала йому, чого зроду не казала нiкому: мiй грiх, хлопче, а твоя буде покута — i я з своïм Василем побралася зозла, бо не на моє вийшло, i нi своïй дитинi, нi чужiй такоï долi не бажаю, не ступай же ти в мiй слiд, — на нього мовби й зробило враження, почути таке од старшоï жiнки, ще й майбутньоï тещi, але хутко й вiдзискав опертя, явно незвичний надовго губитися: Оленка мене любить, заявив iз тою певнiстю, що за iнших обставин могла б збудити повагу, — i, вiдай, випереджаючи вже нависле Марiï в устах питання а ти ж ïï?, докинув сквапно, i вiд того сливе по-хлоп'ячому щиро: ïй зi мною буде добре, мамо. I Марiя заламалася — якось одразу, всiм єством збагнувши, що справдi, так воно й буде, що ïй i вже дуже добре, а далi буде ще краще, — повною панею на Маркiянових Ґрунтах, обсадженою дiточками, вона чутиметься як риба в ставку i звiкує вiк як у Бога за пазухою, анi раз i гадкою не вколовшись, що цiле те щастя, як-не-як, дiсталось ïй сестриним коштом i ïй самiй би того ввiк не запопасти, аби Маркiяненковi Ганнуся не перейшла дороги, — i не буде на нiй грiха, а тiльки Боже благословення, добре казала колись прочанка: меншою не маєте що журитися, меншу й без вас доглянуть кому належиться, — в чомусь вона, батькова дочка, була так само невразлива, як i батькiв син Дмитро, i бодай тим цi двiйко голуб'ят до себе пасували, а бiльшого й не знадобиться ïм на голубиний вiк, — i Марiя опустила руки: Боже, де ж Твоя правда?... Проти чого ж то той мiсяць на лобi, i чи ж на те тiльки обдаровано ïï кохану дитину понад людську мiру, аби завдяки ïй менша знайшла собi вдатну пару? Вертала додому, як зварена (що, Марiйо, в сватiв гостювали? — уïдала голота з-за тину...), а в головi крутилося, мов у чорторий ускочила, як то в пiснi спiвається: найвищому деревоньку вершок усихає, найкращому дитятоньку Бог долi не дає, — що ж це, виходить, воно й спервовiку так повелося?... Але ж чому, Господи, — невже ж Ти й сам своïй силi мiри не знаєш? Од таких думок Марiï з незвички розболiлася голова, нiби в вередилася, пiднiмаючи тяжке над спромогу, — тож трохи полегшало, коли, вернувшись, не застала Ганнусi вдома, Василь сказав, що дiвчина пiшла до панотця, отже й ïй тi самi думки голову переïли — мамина дочка, нiвроку, то чи ж трудно матерi, що не крок, упiзнавати в нiй себе, — тiльки, слава Богу, бистрiшу умислом, та й грамотi ж учену, що аж штири зими до школи ходила, то тим же ïй легше пiде така надсадна з Богом спiрка, — i з цим Марiя й вiдступила, в духовi, дочцi повне право судити себе, й сестру, i всiх людей, скiльки ïх є на свiтi, — немов удiлила, раз i назавше, незримого благословення... Ганнуся, проте, й сама не знала, що має на думцi, — до панотця ïï погнала вже просто незмога довше всидiти в до решти знавiснiлiй хатi, де, здавалось, iще трохи — й зачне дряпатися од безвиходi в стiни, рвучи на собi волосся, як мичку, тiльки ж iз власноï шкури, як не скачи, не виплигнеш, — на саму гадку, що в людських очах вона тепер не бiльше як шмата, ужита на постiлку Оленцi з Дмитром, ïï пекло всерединi вогнем, аж нiби чула з того вогню власний вереск протесту, бо то ж була неправда, неправда! — але до правди нiякого дiла нiкому не було, i з тою своєю правдою вона опинялася сама-самiська на печi, приречена на те саме, що й досi, — на тупий i виснажливий труд чекання на свою, десь, либонь, заснулу, долю: з дня на день, iз року в рiк — i так до сивоï коси, з тою лиш рiзницею, що досi цей труд не виглядав марним, а вiдтак не виглядав i трудом, тодi як з Оленчиним майбутнiм замiжжям усе мало обернутися проти неï, — з них двох тепер не хто як Оленка виявлялася одмiчена Божою ласкою, нiби так i було ïм на роду написано, i Оленка завжди це знала, а вона, Ганнуся, тiльки дурила себе невiдь-звiдки забраними в голову химерами, i тепер, коли обман викрився, нiколи бiльше ïй не знати тоï чистоï, нiчим не скаламученоï радостi буяння, якою звикла втiшатися на самотi, — в нiй — бо самiй, i це й було найстрашнiше, зайшла змiна, нiби вона постаралася за один вечiр того сватання на десять рокiв, коли не на цiле життя, — щось лихе вступало в неï, так нагло окрадену з своєï непереможноï сили, щось таке канудне, як розлита по жилах невгамовна гаряча сверблячка: куди бiгти, що з собою почати?! — i запахи вона чула все якiсь гнилi, немов усе в хатi й коло хати притхнулося смородом, i звук мучив цiлий час не пересiдаючись, як ото бува коли в ушу дзвенить, тiльки нижче, глухiше, — дуднючий звук, нiби луна по тому, як у тулумбас ударено, або двигонюче гоготiння чийогось удаль розпростореного реготу, од якого нема куди скритись: хто то з неï смiявся, який ворог торжествував?... У панотцевiй господi, де було затишно й погiдно, мов по шовку ступаєш, i пахло, як у церквi, — воском, i проскурами, й старими книгами, i ще чимсь сухим i гарним, наче зiллям яким, звук, правда, одступивсь: причаïвся, тiльки вона знала, що надворi вiн знов на неï чигатиме, — там уже вечорiло, уже й мiсяць зiйшов, у вiкно було видно — повний мiсяць, жовтогарячий, як жар, лиш поточений злегка пасмугами тiней у тiм мiсцi, де брат брата пiдняв на вила, i щойно тут Ганнуся нарештi зрозумiла, про що ïй направду розходилося, коли мчала без намислу до панотця, мов оглашенна, прихопивши для годиться по мiрцi пшеницi й меду, нiби дiйсно на сестринi заручини зiбралася прохати! — i спиталася в панотця, що як же так, панотченьку, — було собi два брати, Каïн i Авель, одного батька — матерi дiти, не вiд роду ж ïм було придiлено, одному статися жертвою, а другому вбiйником? Вже ж що нi, вiдказав панотець, чоловiк сам вибирає, по Божiй дорозi йти, чи по диявольськiй, — так-то воно так, панотченьку, тiльки ж i Святе Письмо каже, що то Бог уперше зглянувсь на Авеля i на жертву його, а на Каïна i на його жертву не зглянувся, а чи ж Каïн над своïм плодом не гак само, як i брат його, гарував, може, й рук не покладаючи? Чи ж йому не кривдно було, що Бог його працею знехтував, а Авеля злюбив? — вона ще замiрялася додати, лиш завагалась, не вмiючи того одразу поправно вбгати в слова, — що, може, Каïн i нестак пiмститися братовi хотiв, як направити вчинену йому вiд Бога кривду: не супроти братовi вила пiднiмав, а Боговi давав до знаку, що порушена Ним у свiтi рiвновага, — нiби сам узявсь наступити на другу шальку терезiв, — але панотець i без того видимо загнiвався, насварив ïï за богозневажнi речi, велiв прочитати на нiч десять отче нашiм i десять Богородицi, i вже як вiдходила, поцiлувавши його в руку, на порозi сливе, прояснiвши, сказав, наче самому щойно свiнуло: то ж то й ба, що Бог бачив Каïна, який вiн є, ото й учинив спит його гординi, понизивши в очах брата його, а той, замiсть покаятися, полiз iз Богом за барки братися, то й скоïв такий смертний грiх, що не буде йому прощення повiк — вiку, — мiсяць iз двома братами пiдбився вгору i мовчав звiдтiля, заливаючи яскравим, хоч голки збирай, а хоч письма слебiзуй, свiтлом — вiдкритий з дверей Ґанок i стежку до ворiт, i Ганнусi раптом знов стислося серце, як було вже раз над ямою з забитим, — тою самою необорною, тоскною мукою, яку мусять вiдчувати — хiба приреченi на страту та непрощеннi грiшники: панотче, мало що не зойкнула благально, панотченьку мiй солодкий, скажiть же менi, чому зглянувсь Господь на Авелеву жертву, а на Каïнову не зглянувсь? — Ну от, розвiв панотець руками, вже не сердито, а радше буркотливо, як на нерозумну дитину, я тобi — образи, а ти менi — гарбузи, — i наостанцi вицiлив на неï пальця, мов на торгу доважував: i десять Вiрую!... ...Завернувши в третю вулицю — а видно було, далебi, як удень, лиш чомусь на диво безлюдно, тiльки з дальнього кутка долинали голоси й вибухи смiху: парубки й дiвчата збиралися на колодки, i Оленка, певно, з ними, засватана та пишна, — Ганнуся стала як укопана: просто ïй iз-пiд нiг пороснуло в очi сяйвом, мерехким розсипом iскор, аж скрикнула з зачудування, — на дорозi, в поросi лежав, розповившись плазом, гейби на ярмарковiй ятцi красувавсь, широкий та розкiшний парубочий пояс — вилискувавсь проти мiсяця коштовним шовком, рясною грою золотих, як лелiтки на водi, китиць, таких зблизька пушистих, що рука сама тяглася ïх попестити, — агов, це ж хто потрапив упустити серед вулицi таке добро, та тут iз пiв штуки найдорожчого краму пiшло, на цiлу спiдницю стало б! — крiм Дмитра, бiльш нi на кого було й подумати, тiльки й Дмитровi пояси, навiть найсвяточнiшi, проти цього були що пiвень проти павича, — обережно, затамувавши подих, торкнулася Ганнуся делiкатноï тканини (запекло при тiм, мало слiз не викресливши, далекою згадкою, як колись, ще повною сподiвань дiвчинкою, так само голубила в пеленi крамнi бинди, що батько привiз iз ярмарку: тату, тату, чи я ж вам не дочка!), — i на той дотик усе в нiй зненацька зайшлося, нiби чиясь тепла рука владно й нiжно зворухнула утробу: пояс одчувавсь як живий — прохолодний, але водночас мовби розпашiлий iз середини, як ïï власна шкiра пiсля купелi, — з рвачким схлипом насолоди Ганнуся втопила в ньому лице, а тодi похапцем, озирнувшись, чи нiхто не бачить, згорнула й укинула за пазуху, засмiявшись — уперше за багато днiв! — од пролитого на груди, як вода, лоскоту свiжостi... Удома вона чогось не стала хвалитися знахiдкою, навiть матерi змовчала, — хутенько попорала начиння, постелилась i лягла, тайкома тицьнувши пояса пiд подушку, — так i заснула на лавi пiд вiкном, не встигши проказати не то десять отче нашiм, а насилу одного подужавши вимовити, — дуже вже ïï розморило, i сонна рука заклякла пiд подушкою, тримаючи в пальцях тяжкi й пушистi водночас китицi-дармовиси. Прокинулась раптово, аж сiла на постелi: що таке?! Темно було, стояла тиша, але якась мов набрякла, — i тут пiд вiкном, зараз — таки опостiнь, коротко заiржав, наче реготнув, кiнь — Ганнуся зрозумiла, що на цей звук вона й обудилася: одчини, озвався незнайомий голос, владний i нiжний, до кiсточок проймаючий золотим приском, — чоловiчий голос, густий i глибокий, але звiдки йшов?... Одчини, Ганно — панно, оддай мого пояса, а коли не оддаси, мусиш менi за дружину стати, — Ганнуся затремтiла цiлим тiлом чи то з жару, чи з холоду, наче от-от мала розсипатись передзвоном, ряхтiнням золотих лелiток, гойдливих китиць, що вгору — вниз лоскотали по хребту, — от такого, власне щось такого й мусило ïй приключитися, на щось таке вона й чекала вiд самого малечку, оце ж, нарештi, й воно, ïï виграний жереб, королiвська заплата! — хто ти, покажися, — спитала, вiдтуливши вiконницю, хоч у глибинi душi вже твердо знала: хто б не був, то й є ïï доля, — у дворi грав проти мiсяця, змiями вигинаючи шиï, четверик вороних, як глупа нiч, коней, i на ïхньому тлi одрiзнялась, наперед подаючись, аж пiд небо висока, аж мiсяця заступила собою, так само чорна чоловiча постать, дихнуло вогнем уже зовсiм близесенько, вже попiд серце, скрадливо, нiби цiлий свiт ïй шептав в одну душу: одчини, Ганно — панно, будеш моєю, вкупi зо мною пануватимеш, бо ти того варта, а показатись тобi покажусь, коли перша менi покажешся, — Ганнуся ще й руки не витягла сягнути засувки, як вiкно розчинилося, мов з нетерплячки, саме собою, — навстiж, i ту ж мить гарячий вихор пiдхопив ïï, обпалив — заполонив усеньке тiло до найпотаємнiших закапелкiв, трубою здувши з неï сорочку вверх попiд стелю, i, таки встигла злякатися чи й затулитись, — бо ж це вперше вона показувалась комусь iншому такою, якою досi тiльки сама на себе милувалась, журячись, кому ж то така краса дiстанеться, — таки потрапила охнути, вiдчула, що такий самий гарячий вихор здiймається i в нiй — назустрiч, здавалося, безлiчi дужих, як кремiнь, чоловiчих рук, що всi нараз ïï мiсили, тiльки не грубих лаписьок, як Дмитровi, а таких, попри всю болючу мiць, чулих, мов на кожному пальцi мали по лоскотливому язичковi, i вона топилася в тих руках, як вiск, умлiваючи й перетворюючись на єдину готовнiсть — увiбрати в себе разом усенький свiт, — i свiт i ринув у неï зненацька, твердим, аж гострим, аж вона закричала, таким крижаним холодом пойняло нутро — нiби вхромилася в неï навилiт крита пекучою бляхою церковна дзвiниця, i на тiй дзвiницi вона з свистом шугонула вгору, в наскрiзно-дзвенячу вiдлунням власного крику чорну пустелю, якимсь вiдпадаючим окрайчиком себе колишньоï встигши подумати, що оце ж i є смерть! — i вже ïï не було, тiльки замерехтiли — закрутилися довкола зiрки, переплутуючись, як свiтляне волосся, вогненними хвостами, i не було бiльше болю, а тiльки несамовите, скажене, до бiлого розжарене блаженство знову, i знову, i знову прощатися з душею — нiби цiле сонмище мала тих душ, — ще проносилися в мiжзоряному вихрi якiсь обличчя, одне з них ужалило на льоту чимось мовби знайомим, та саме як готова була його впiзнати, той — таки голос виразно вимовив усерединi неï: ну, годi, — й пустеля стрiмко подаленiла кудись з ущухаючим дзвоном, а Ганна — панна розплющила очi в себе на постелi, хоч постелi, власне, не було, сам сторчма здиблений бiлий вихор, над яким знай пiр'я з подушок кружеляло, опадаючи, нiби в тому вихорi щойно наклала головою сотня воякiв, — а поруч iз нею лежав, розпластавшись голим на цiлий велетенський зрiст, i, здавалось, свiтився в пiтьмi кожною рисочкою найдосконалiший чоловiк, на чий вид мала б сконати на мiсцi, провалившись в божевiлля, будь-яка людська уява. Щось непомисленi, неймовiрне й моторошне було в тiм, що приступний звичайним смертним очам чоловiк годен бути таким прекрасним, — щось, хiба лиш бляклим натяком звiдане нею ранiше, коли з солодким жахом убачала в кшталтах власного тiла чашу з святими дарами, тiльки тодi ïй здавалося, мов на днi того провалля, куди отак упiвока ледве важилась глипнути й зараз — таки одсахалась, отворено, й грають слiпучим свiтлом, райськi брами за живоття, — i ось вона була, краса, таки правда що слiпуча, мов шкiру з тебе здерто на сам вид, та тягло вiд неï — застиглим, мов навiки, холодом: тою самою тоскною, безберегою, як море, передсмертною мукою стратенця, що вже кiлька разiв миттєвим стиском пiдсисала ïй серце, а тепер простяглась перед нею втiлена навiч, не обiйдеш — не об'ïдеш, — i, втупившись безживним зором у червонi плями свого дiвоцтва на розорених перинах, вона зрозумiла, що цiєï ночi стала за жiнку найнещаснiшому чоловiковi на свiтi. I тут заспiвав пiвень — i в мiг ока постiль ïï спорожнiла, навiть подуву тепла по тому величезному тiловi не зоставивши, а Ганнуся провалилася в сон, як у глухий колодязь без сновидiнь. Цiлий день потому вона стоконилася мов сновида, вiдчуваючи тiльки, як сочиться пасокою, аж по ногах ïй тече, розкутурхана вночi утроба, — а на нiч вiн з'явився знову, вже без стуку й без знаку, як по своє: щойно стала засинати, як почула коло себе в темрявi знайоме дуже тiло, i подалась так само тiлом — без тями, як масло пiд ножем. Вони знов кохалися до свiта, i жодному не було задосить, бо за цим разом у Ганнусi обудилося щось нове: спрага, яка, що бiльше ïï вдовольняєш, то дужчою робиться, — трохи це було подiбне до солонкуватого, як залiзна клямка, посмаку крови з колись — як давно те було? — прокушеного Дмитрового пiдгорля, лиш то було в устах, а це в цiлому єствi, й таке невтоленне, що заступало собою геть-чисто все — вся ïï дотеперiшня сила, скупчившись, обернулася на цю прибутну, чорну спрагу, в захланних водах якоï обоє нiяк не могли накупатися: царице моя, шепотiв вiн, раз за разом виймаючи з неï душу, княгине, тисячу лiт не мав такоï, як ти, — саме те, що вона й прагла почути, що тiльки й могло загодити ïï дотеперiшню уразу на людей, котрi вперто тислися мiряти ïï на свою мiрку, а як вона пiд цю мiрку не стала, настерлися, в далебi що безмiрному вбожествi своєму, ïï зневажати, — а його цiлющi слова Не лише повертали ïй себе, вони немов цiлий свiт, з усiма людьми, що в ньому були, є i будуть, вергали ïй до нiг, i тим найдужче зближалися на подобу отоï невiдомоï пiснi, складеноï ïй на ясу, про котру завше мрiяла, що колись таки ïï почує, — кажи ще, просила в нього, чи, може, просила ïï спрага, якiй уже мало було самоï тiлесноï розкошi й вона затоплювала собою, як паводок навеснi, сусiднi вгороди, — i вiн казав, на рiзнi способи, словами й без слiв, — i так з ночi в нiч. У своєму денному зацiпенiннi — бо вдень вона тепер жила єдино чеканням ночi, сливе нi на що круг себе не вважаючи, ото хiба кришку бентежачись неспинною течею мiж ногами, яка, стид сказати, страшенно дражнила собак: варт було на крок спiткнутися за порiг, як вони заходились валувати по цiлiй околицi, а то й кирилицею бiгли за нею, нюшкуючи, мов за сукою пiд час тiчки, — отож у тiй напiвнепритомнiй явi, котра дедалi менше здавалась ïй явою порiвняно з тим, що коïлося ночами, вона якось анi разу не спромоглася подивуватись, чом нiхто в хатi нiчого не чув — таж таке тирло й мертвого б мало обудити! — проте нiхто не будився, нiхто нiчого не завважив, хiба лиш Оленка нарiкала, що ïй стали снитися лихi сни, та Марiя бiдкалася, що Ганнуся так раптом змарнiла — а диви, якi пiдкови пiд очима, й сама аж чорна з лиця, чи не занедужала, крий Боже, — i, не ймучи вiри власним очам, з острахом дивилась, як на Ганнусi починає буйно кучерявитись волосся — по цiлiй головi, так що вже й не розрiзнити було родимоï мiсячноï мiтки, — ти б, доню, пiшла десь розважитись, мiж дiвчата абощо, — доня дивно, по-собачому, пригинала у вiдповiдь голову й вищиряла зуби — мов от-от заскавулить. Трохи опритомнювали ïï хiба запахи — головно тi, густi й червонi, од яких рот сповнювавсь солодкавою, iз залiзним посмаком слиною, — тим опритомнювали, що з новою силою прокидали в нiй ненатлу i всепоглинущу нiчну снагу: на другiм кутку кололи кабана, мати зарiзала зозулясту курку, що ополуднi зненацька, прости Господи, заспiвала пiвнем, ïй самiй прийшла мiсячка, в сусiдiв через дорогу обродинилася невiстка — в цьому останньому випадку вона зазнала такого несамовитого збудження, аж мусила втiкати в садок i качалася там по травi, щоб тiльки не кинутися до них у хату й не припасти до породiллиноï постелi, вхлебтуючи-всьорбуючи все живе, гаряче й червоне, — вночi все було iнакше, тобто так, як i має бути, тiльки вночi ця ïï нова сила й була до речi: прийшов, слава тобi, Господи, шепотiла вже й не так радiсно, як iз полегкiстю, зачувши його коло себе, — але вiн зараз же немов даленiв, захмарений i невдоволений: чому за те, що я прийшов, славиш Бога, а не мене? — вона й сама подивувалась такому очевидному, i як ото досi не зауваженому, безглуздю: ба й справдi! — а вiн провадив далi: чи ж не твоïй сестрi випадає Його славити, чи ж не ïй Вiн прияє куди пак щедрiш, нiж тобi, хоч вона проти тебе стiльки варта, як жменя пiску проти жменi злота? — як од лихоманки, затремтiла вона од щастя вперше по-справжньому почути збоку власнi думки сказаними вголос: але ж чому так, зойкнула в передчуттi вiдповiдi, якоï досi не домоглася — нi од панотця, нi од матерi, нi од кого в свiтi, i яку марне силкуючись намацати, знай слiпо товклася лобом у невидимий мур, а тепер вiн обiцяв ïй визвiл, i вона потяглася до нього цiлою душею, начеб разом оберненою на однi розкритi отвором жаждивi, спливаючi соками нетерплячки вуста, — вхлюпнути ту вiдповiдь, якою б не була, — i вiдповiдь продудонiла, як у тулумбас ударив, i, замiсть сподiваноï волi, вiдлупила в нiй — необорне тоскною пусткою загладь: хiба ж ти не знаєш, що тiльки нiкчемним своïм сотворiнням Вiн i прияє, тiльки вбогi духом Йому любi, а найлiпших i найдужчих, найвиборнiших, як дiаманти в земнiй коронi, — знай гонить, i понижує, i тавром поклiнним назначує од малих своïх, бо боïться, коли б царства не перейняли Йому? — мусить бути цьому правда, з зусиллям вiдгукнулась вона крiзь пустелю туги, вiдразу приклавши сказане i до себе, й до нього: зле бути найлiпшою! — отже ж, додала нагадавши, i в пiснi спiвається — найвищому деревоньку вершок усихає, — вже ж що правда, кому, як не менi, знати, до мене — бо належать добiрнi душi, тiльки я знаю ïм скласти поправну цiну, тiльки я потраплю ïм дати те, чого направду вартують, — вона гiрко посмiхнулась, трохи подразнена цими, ярмарковими якимись, нахвалками, бо ж сподiвалась вiд нього щирiшоï розради: що ти все — я та я, ти ж i сам, небоже, воно який нещасливий? — вiн сикнув, мов зiтхнув, аж на неï вiйнуло сiрчаним духом паленизни — духом досади й розчарування: чимось, вiдай, дозолило йому це спiвчуття, якого вона досi не важилась виявляти, — ох i зiллячко ж ви, жiнота, гаразд, хоч один є певний спосiб вас узяти, — i вже засопiв вогнем, побiг по ïï тiлу трепетливими, пестливими язичками, лаштуючись акурат до того способу вдатися, — i тут вона попросила хрипнучи, бо голос ïй нагло закам'янiло страхом так навiчно в тiй стратенчiй пустцi й зостатися: забери мене в царство твоє, хочу вкупi з тобою княжити, чи ж не на те ти мене обрав за дружин)', ще тодi як червоного пояса пiдкидав у дарунок? — тим поясом вона вдень пов'язувала стан пiд сорочкою, щоб повсякчас вiдчувати на собi коханцевi присутнiсть, — не журися, врадувано пообiцяв вiн — досить легкомисно, як ïй видалося, мiг би при такiй оказiï й урочистiшим бути, — що слухайсь мене, i я сповню всi твоï бажання, — i зараз же й ринувся сповняти, ревно, як пiп до молитви, одне за другим, без передиху — аж доки не заспiв пiвень, i ïï змiг, як завше, короткий i мертвий уранiшнiй сон. Але сказане слово таки запало Ганнi — паннi в душу: тiльки нiкчемним своïм сотворiнням Вiн i прияє, тiльки вбогi духом Йому любi, — i жеврiло в нiй, на все iнше погашенiй, запаленою скiпкою, розгоряючись каламутним, маслянистим-жовтявим свiтлом ядучоï обiди: чому цей свiт мав би належати до Оленки?... Бо саме до неï вiн невдовзi й збирався належати — осiнь стояла тиха, прозора, як сльоза, вже одбули заручини, а на Покрову мали гуляти весiлля, й Оленка ходила по селу, скликаючи дружечок, — не ходила, а пливла павою, очi сором'язливо спущенi долу, наче цiлком одступала людям змогу милуватися зi сторони своïми правно винагородженими цнотами, показуючи власну до того непричетнiсть i навiть аж нiби несилу свою, такоï молодесенькоï, стiльки витримати скупченоï на собi уваги, просто тобi — пособiть, людi добрi, коли ласка ваша, — то ласка звiдусюди й сипалася на неï дощем: славна молода, казало старе й мале, i навiть тi, хто мав би сизим оком на ню дивитися, що так тишком-нишком узяла та й урвала з-перед носа всiм дiвкам найкращого на селi парубка, теж поодм'якали, примиритись i пробачили, й рихтувалися спустити свiй запал, на всю губу погулявши на багацькiм весiллi, — трохи не в кожнiй хатi йшли якiсь приготовини, бiднячки, й тi перетрушували скриню, перевiряючи, чи не сточила до решти мiль єдину сорочку тонкого полотна, бережену про рокове свято, — хто справляв нове, хто латав старе, а Ганна — панна ростила в собi свою жовтим свiтлом горючу обиду — як мати годує груддю дитя, ворогам на розправу, як ïï саму ростила мати з своєï обиди, хоч i не такоï великоï, — з думкою про вiдплату. I настала недiля — остання Оленчина дiвоцька, на другу суботу прохано вже дружок на дiвич-вечiр, — вставши вранцi, Ганнуся почула якусь зайшлу в собi перемiну: ïï обида ствердла й звузилася на тонке жало, що вогнем пекло пiд грудьми, i незмога було дихати, доки його з себе не викинеш. У миснику вона намацала нагостреного ножа — i аж застогнала з полегшi, провiвши подушечкою пальця по прохолодному, як давно забутий пiдземний подув джерельноï води, сталевому лезу, — не стримавшись, лизнула: посмак був зоддалеки знайомий, але прiсний, блiдий, мов вияловлений, — бракувало йому духу живла, як солi до страви: ходiмо, сестро, по ягоди, — звернулася до Оленки, — та якi ягоди, хiба жартуєш, вересень на порi, — пiдiть — пiдiть, прогуляйтеся, пожвавiшала й мати: ïй знову снився дiд, i якось тяжко недобре, iнакше, нiж звичайно, а до того ще й сусiдський хлопець, родом придуркуватий, стривожив, прокричавши вранцi через тин радiсно, наче молодий пiвник: тiтко, тiтко, а до вас уночi змiй у комина влетiв, такий, як зiрка хвостата, я сам бачив! — звiсно, мале, ще й безклепке, лепече, прости Господи, що слина на язик принесе, але на серцi ще невпокiйнiш зробилось, а що недiльний сон, всяк знає, чинний лиш до полудня, то вона й зрадiла нагодi на той час випхати дiвчат iз хати, — адiть, яка теплiнь стоïть, хоч би й суницям на новий плiд впору, а як не ягiд, то грибiв наберете, — Оленка згодилася, хоч i знехотя, i козубок прихопила найменший, для годиться, — явно замiряючись нестак уклонятися кожному кущевi, як полежати в холодочку, поки Ганнуся увихатиметься, — вiд часу заручин у нiй проклюнулася нова, вже подобаючи радше на молодецьку, нiж на дiвоцьку, статечнiсть i гiднiсть. Ганнуся й справдi ринулась увихатися, як навiжена, щойно вступили до лiсу, — раз, що потребувала руху, бо пекло пiд серцем, пiк на тiлi молодецький пояс, та й цiле тiло пекло вогнем, як незагоєна рана, не було на нiм анi плямочки, на якiй не чула б пашiння нiчних вуст, i з того зоставалось — або верещати вереском до неба, самiй себе за руки гризучи, аби лиш виповнити зяючу порожнечу нутра хоч би й своïм власним м'ясивом, або гнати й гнати наперед очманiло, з лютою силою розгрiбаючи чагарi, мало не з корiнням кущi вириваючи, обдираючи до крови шкiру, бо з кожним спалахом болю, що проступав назверх соковитою, як спiла ягода, — iнших ягiд не наверталось на очi! — темно-червоною краплею, на мить немов попускало, немов розвиднялося з того жовтого, як гнила пасока, туману, що застував зiр, — пiдлiском раз у раз трiщало, нiби хтось за нею йшов, хтось не спускав ïï зо слiду, i то, звичайно ж, була Оленка, хто ж iще висiв на нiй цiле життя й висiтиме довiку, навiть на своє господарство забравшись, — ге, тодi й поготiв: не здихаєшся, не видереш з корiнням, як оцей Петрiв батiг, iз думки, з серця, вiчно гнитиме в нiй, ширячи каламутно-жовтявий я дух переможноï несправедливостi, — а не бути ж цьому! — скрикнула вголос, вихопившись на галявину, де Оленка вилежувалась на лiтеплiм, останнiм у роцi сонечку, прикривши лице лопухом, мов панi яка, щоб не взялося смагою, — i мов сам собою виплигнув нiж iз дна козубка i притулено вклався в руку, даючи опертя, i останнє, що вбилося в тяму iз раптом побурiлого, загуслого в очу туману, був Оленчин погляд, як випростувалася, скидаючи лопушину, — такий поблажливо-зверхнiй, як звичайно до сестри, такий невразливо-здивований, мовляв, ще чого? — вiн зненацька зломився, бризнувши назустрiч — холодним i живлющим, як кринична вода на опечене тiло, жахом, i розкiшшю, сливе такою ж пронизливою, як у нiчних шаленствах, було — вгородити ножа просто в дишучи теплом, щiльне, а проте як же пiддатне ножевi тiло, що стенулось уздовж короткою судомою (i ця хвиля опору теж була розкiшна!) — i обм'якло, а натомiсть вальнув у нiздрi, сласно забиваючи памороки, хоч пий, хоч купайся, — масний, живлющий, гарячий червоний дух, — мов цiлий свiт разом, нарештi, вiдчинився — i ринув назустрiч Ганнi — паннi, аби напоïти ïï невтоленнiсть, i, потрясаючи над головою скривавленим ножем, п'яна, аж точилася, од такого обрушеного на неï багацького — багатше не буває! — весiлля, вона крикнула в зашморгом розкручене вгорi небо, що посвистiло невiдь-куди, теж, либонь, вiд жаху, пiрвавши, як смерчем, за собою крони дерев, — до Того, Хто там сидiв, нiколи не даючи зазирнути собi в лице, i луна ïï переможного реготу застугонiла лiсом, мов гук невидимого вiйська: а щоб знав!.. ...Додому Ганнуся прибилася аж смерком — Марiя вже мiсця собi не знаходила, знов прибiгав од сусiдiв дурень — запевняти, наче бачив пiд лiсом бiлу сучку з закривавленою мордою, та таку, тiтко, страшну! — аж у поли вдарила, як дочка стала перед нею, розчухрана, з роздертою пазухою, з листям у волоссi, без кровиночки в лицi, — а Оленка ж де, першим озвався батько, — а я звiдки знаю, стиха шелеснула Ганнуся порепаними, мов кора, губами, — або я ïй сторожа?... Кинулися по знахарку — виливати переполох, вихром промчала по селу чутка: дiдову й бабину дочку хтось у лiсi напав! — з кожноï хати пiшло по мужчинi, до пiвночi шукали-кликали зi смолоскипами, розбрiвшись вервечкою мiж дерев, але нiчого не знайшли: як у воду впала Оленка. А десь опiвночi зненацька зiбралася гроза, яка й серед липня нечасто випадає, — зашугали, мовби з рукава сипонув, вогнянi лiтавицi, затрiщало й розкололося в небi, застогнало пiд землею, i за ревом стихiй, за напiрним перiщенням дощу пiвкутка почуло — свят, свят, свят! — як закричала Ганнуся, — нелюдським, смертним криком божевiльноï розкошi, за якою кiнчається все живе, а зостається хiба мiсячним сяйвом заллята нескiнченна пустеля, — нiхто нiколи не чув такого голосу, i Ганнусиного власного теж звiдтодi нiхто не чув бiльше: по тiй ночi замовкла дiвчина, як урекло, i нi знахарки, нi ворожки, нi панотець iз кропилом не годнi були очутити причинну. А ще невзабарi побачила Марiя, що Ганнуся тяжка: виглядало, наче того самого нещасливого дня й завагонiла. Навеснi проходила селом чумацька валка — i до Василя з Марiєю кiлько чумакiв переночувати попросилося, прочувши по людях, що в хатi не завiзно — тiльки старий, та стара, та на печi причинна дiвка не порожня, — хто би при такiй оказiï не зрадiв чеснiй бесiдi, та ще й з чужодальнiми гостями, свiтовими й бувалими, що, либонь, i за нiч не переказали б, чого по далеких у краïнах набачилися, — але такоï чудасiï, пане господарю, як коло вашого села, бiгме, нiде не приключалося, похопився з своïм глеком на капусту молоденький чорнявий чумак, якому тiльки-но-тiльки вус засiвався, тож мiг би й помовчати, коли старшi слово мають, одначе старшi й собi згiдно закивали головами, вже ж що правда сьому, а покажи-но, парубче, тую сопiлку, — акурат на пiдступах до вашого села, пане господарю, попiд лiсом, за фiгурою на розхрестi назирив хлопака калиновий кущ i витяв собi сопiлку, а вона, чуєш ти, людським голосом обiзвалася — а ке лиш ïï сюди! — з нами сила хрещена, перелякалася Марiя, що саме пряжила яєчню на вечерю, що — бо ви таке, пайове молодцi, кажете, не треба того грання, i так доволi нам бiди в хату! — i на пательнi теж сердито зашкварчало, погрозливо запахкав вогонь, i вiйнуло сизим, сiрчаним чадом, але молодий музика вже тримав сопiлку в делiкатних довгих пальцях i, щойно притулив до губ, в хатi тонко, сливе по-дитячому жалiбно заспiвало Оленчиним голосом: помалу-малу, чумаче, грай, не врази мого серденька вкрай, мене сестриця з свiту згубила, в моє серденько гострий нiж устромила, — дитино моя! — здавалось, водночас зойкнули батько з матiр'ю, хоч насправдi всi понiмiли так, що почув би, як у Києвi задзвонили до вечернi: коло печi, прихилившись до комина, як молода на сватанню, стала Ганнуся — в самiй сорочцi, вiддутiй на черевi, розхристана, простоволоса, з чорно запалими вглиб очима, з яких аж немов потрiскував жар, вона посмiхалась — уперше за цiлу зиму, тiльки так чудно, що всiм мороз пiшов попiд шкiру: не був то посмiх божевiльноï, кожен би заприсягся пiд ту хвилю, що ця жiнка бiльш нiж притомна, бо не тiльки гаразд тямить, що дiється, а й бачить за тим iще щось, для iнших невидиме, i таке, вiд чого замовкла сопiлка, випавши з рук молодому чумаковi, — але, тремтячи на тiлi, як старий дiд, немов дiйсно водномить зостарiвшись, пiдбирав ïï Василь, i сльози безгучно текли йому по щоках, коли знову вголос заплакала Оленка: помалу-малу, батеньку, грай, не врази мого серденька вкрай, — а Ганнуся посмiхалася все ширше, от-от заговорить, — помалу-малу, матiнко, грай, — i нарештi засмiялася, сплеснувши в долонi: а справдилося ж, скрикнула низьким, захриплим голосом, наче ворон влетiв у хату, — справдилося, не збрехав, — i вже не стримуючись реготiлася, обiруч ухопившись за кругло вiддутого живота, що танцював при тому, нiби в ньому не одне дитя, а цiле кишло збунтувалося: мамо, мамо, оце ж менi пiсня, якоï нiхто не мав споконвiку, оце ж моя слава в князевi моєму, сповню, прирiк, усi твоï бажання, ти но мене слухай, — i сповнив же, сповнив, не скажеш — збрехав! — ридма заходилася реготом, не в змозi себе погамувати, вже не дбаючи, як пристало б ïï становi, що може вередитись та розсипатись завчасу, лиш раз за разом повторюючи те саме: сповнив, не збрехав, — доки один iз чумакiв не оханувся й, пiдступившись, не одважив бiснуватiй поличника, — вона зараз же вмовкла, вхопившись за щоку й тупо дивлячись перед себе, а тодi сказала найпритомнiшим на свiтi голосом, показуючи на чумакiв пальцем: а вони — всю неправду розкажуть, так i пiде свiтом гуляти, — i з тим лягла на полу, притримуючи живота, та вже й не вставала. Треба було послати по залогу — бо ж, сповна вбiйниця розуму чи нi, а лиходiйство є лиходiйство, i нiкому вже не випадало сумнiватися, що тодi мiж сестрами в лiсi направду сталося, — то й послали, але коли прийшли закувати в пута, стовклися всiм миром на подвiр'ï, нетерпляче юхтячись i сопучи, спинаючись зазирнути, заднi переднiм, по через голови, — в хатi було порожньо, тiльки на полу зостався довгий капарний слiд — мов смоляним вiхтем черкнуло. Щезла бабина дочка — чи втекла, чи так розточилася, чи, може, й досi блукає десь по безвинах мiсячними ночами. О. Забужко переказала сiмейну трагедiю — iсторiю любовi та потаємноï заздростi й ненавистi. Вона розглядає вiчнi фiлософськi категорiï життя i смертi, добра i зла, любовi та ненавистi крiзь призму оновленого мiфу про двох сестер, втiленому в украïнськiй народнiй казцi.

Метки Казка про калинову сопiлку, ОКСАНА ЗАБУЖКО, скорочено, стисло, уривки, у скороченому вигладi, коротко
Казка про калинову сопIлку


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация